Загадкова історія Бенджаміна Баттона. Фрэнсис Скотт ФицджеральдЧитать онлайн книгу.
та він стримався, так як Персі міг неправильно його зрозуміти. А такі приголомшливі твердження навряд чи вимагали питань.
– Надміру, найбагатший, – повторив Персі.
– Я прочитав у «Світовому альманасі», – почав він, – що в Америці є один чоловік, рівень доходу за рік якого перевищує п’ять мільйонів, та чотири, що за рік мають більше, аніж три, та…
– Це майже дещиця, – губи Персі напівскривилися у зневазі. – Дешеві капіталісти, дрібна фінансова сушка, жалюгідні купці та кредитори. Мій батько зміг би купити їх за півціни, і ніхто б цього й не помітив.
– Та як йому вдається…
– Не реєструвати свій податок на прибуток? Та легко. Він його просто не сплачує. Зрештою, можливо, якийсь мізерний відсоток, що зовсім не відповідає його щорічному доходу.
– Він дійсно багата людина, – легко сказав Джон. – Я радий. Люблю заможних людей. Чим багатший, тим і кращий, – вираз пристрасної щирості з’явився на його похмурому обличчі. – Минулого Великодня я гостював у Шнліцер-Мерфі. У Віван Шнліцер-Мерфі є рубіни, завбільшки з куряче яйце, та сапфіри, схожі на кулі з внутрішніми вогнями…
– Я люблю коштовності, – жваво погодився Персі. – Звісно, я не хотів, аби в школі про це знали, проте в мене є власна колекція, котру я збирав замість марок.
– І діаманти, – енергійно продовжував Джон. – У Шнліцер-Мерфі є такі великі діаманти, як волоські горіхи.
– Це – дріб’язок, – Персі нахилився вперед й знизив голос до шепоту. – Абсолютно ніщо. Мій батько володіє діамантом більшим, аніж готель Ріц.
2.
Сонце Монтани лежало поміж двох гір, як гігантський набряк, темні артерії якого отруювали небо. На неосяжній піднебесній відстані причаїлося містечко Фіш – маленьке, понуре та давним-давно забуте. Люди казали, що в цьому містечку жило дванадцятеро темних й загадкових душ, яких породила на світ якась таємна всюдисуща сила. Вони вже давно стали окремою расою, ці дванадцятеро в містечку Фіш, і, як деякі види, що були зачаті несвідомою природою, були нею ж і вкинуті у світ для боротьби та вимирання.
З-під фіолетового набряку, там, на горизонті, ланцюгом підкрадалися дванадцятеро рухливих вогнів, що позбавили землю пустки, і дванадцятеро душ Фіша зібралися в ніші залізничної станції, як марево, аби глянути на семигодинний трансконтинентальний експрес із Чикаго. Приблизно шість разів на рік трансконтинентальний експрес, ніби за невідомим наказом, зупинявся біля містечка Фіш, і тоді з потяга вилізав силует чи два, вміщався на візок, що з’являвся з сутінок й від’їжджав у бік жилавого заходу. Спостереження за цим безглуздим й абсурдним явищем для духів Фіша перетворилося на ритуальну дію. Дивитися – і більш нічого; жодна жива думка не змушувала їх дивуватися чи роздумувати над релігійністю цих містичних відвідувань. Та духи Фіша були по той бік релігії, – навіть найсміливіші та найбільш неприборкані доктрини християнства не змогли закріпитися на голій скелі, – тут не було