Моральні листи до Луцилія. Том I. Луций Анней СенекаЧитать онлайн книгу.
якщо він не надміру, живить її. Таким вправам не заважатимуть ні холод, ні спека, ні навіть старість. З усіх своїх благ турбуйся про те, яке, старіючи, стає кращим.
(6) Я зовсім не велю тобі увесь час сидіти над книгами і дощечками: і душі треба дати відпочинок, але так, щоб вона не розслабилась, а тільки набралася сил. Прогулянка в ношах дає струс тілу і не заважає заняттям: можна читати, можна диктувати, можна вести бесіду і слухати інших; втім, і прогулянка пішки дозволяє робити те ж саме.
(7) Не можна нехтувати також напруженням голосу, а от підвищувати його і понижати за ступенями і ладами я тобі забороняю. Втім, може, ти хочеш навчитися, як тобі гуляти; тоді допусти до себе тих, кого голод навчив небаченим досі хитрощам. Один зробить розміреною твою ходу, інший буде слідкувати під час їжі за твоїми щоками, і нахабність кожного зайде настільки далеко, наскільки дозволять твої терплячість і довірливість. Так що ж? Хіба з крику, із найсильнішого напруження голосу починається розмова? Ні, для нас природно розпалюватися поступово, так що навіть під час сварки спочатку говорять, а потім лиш починають волати, і ніхто відразу ж не кличе у свідки квірітів.
(8) Тому, як би не захопив тебе порив душі, виголошуй промову то з більшою, то з меншою пристрастю, як голос і груди самі тобі підкажуть. Коли ти хочеш приглушити і стишити голос, нехай він затихає поступово, а не падає різко; нехай він буде таким же стриманим, як той, хто ним управляє, і не бушує, як у грубих неуків. Бо ми робимо все це не для того, щоб вдосконалювався голос, а для того, щоб вдосконалювались слухачі.
(9) Я зняв з твоїх плечей чималий труд, а тепер в додаток до цього мого благодіяння нагороджу тебе грецьким подарунком. Ось прекрасна настанова: «Життя нерозумного безрадісне і наповнене страхом, тому що він все відкладає на майбутнє». – Ти запитаєш, хто це сказав. Та той же, хто і попередні слова. А яке, по-твоєму, життя називають нерозумним? Як у Ісіона і Баби? Як би не так! Наше власне – життя тих, кого сліпа жадібність кидає навздогін за речами шкідливими і напевне нездатними її наситити, тих, які давно б задовольнилися, якби хоч щось могло нас задовольнити, тих, хто не думає, як відрадно нічого не вимагати, як прекрасно не відчувати ні в чому нестатку і не залежати від фортуни.
(10) Не забувай же, Луцилію, за скількома речами ти женешся, а побачивши, скільки людей тебе випередило, подумай про те, скільки їх відстало. Якщо хочеш бути вдячним богам і власному життю, думай про те, що ти обігнав дуже багатьох. Та що тобі до інших? Ти обігнав себе самого!
(11) Встанови ж для себе межу, за яку ти не хотів би перейти, навіть якщо б міг: нехай залишаться за нею блага, що приховують загрозу, привабливі для тих, хто надіється, і такі, що приносять розчарування тим, хто досяг. Була б в них хоч якась міцність, вони б приносили інколи задоволення; а так вони тільки розпалюють спрагу у тих, хто черпає. Приваблива зовнішність раптом змінюється. Навіщо мені вимагати від фортуни те, що невідомий жереб обіцяє мені в майбутньому, замість того щоб вимагати від себе не прагнути більше цього? Чого прагнути? Чи ж мені накопичувати,