Серця трьох. Джек ЛондонЧитать онлайн книгу.
це головне, – заявив Френк сімейству Солано, які радилися на веранді своєї гасієнди.
– «Головне»! – докірливо вигукнула Леонсія й навіть перестала нервово ходити. – Головне – це врятувати його!
І вона обурливо насварилася пальцем на Френка, ніби наполягаючи на сказаному. Не вдовольнившись цим, вона насварилася пальцем на батька та братів.
– І швидко! – запально продовжувала вона. – Ми повинні діяти швидко, а то… – І голос Леонсії обірвався від невимовного жаху, що охопив її від думки про те, що може статися з Генрі, якщо вони не діятимуть швидко.
– Для начальника поліції всі грінго однакові, – у тон їй зауважив Френк, а сам подумав: «Яка вона вродлива й прекрасна». – Начальник поліції, звісно, цар і бог у Сан-Антоніо, – продовжував він, – і звик діяти не роздумуючи. Генрі чекатиме на вирок не довше, ніж я. Ми повинні його визволити з в’язниці сьогодні вночі.
– Слухайте! – знову заговорила Леонсія. – Ми, Солано, не можемо допустити цієї… цієї страти. Наша гордість… наша честь… Ми не можемо допустити цього. Ну, кажіть же! Та кажіть же хто-небудь! Хоч ти, тату, запропонуй щось!
Френк, мовчки слухаючи їхні дебати, глибоко переживав. З яким запалом говорила Леонсія! Проте це було для іншого, що, звичайно, не тішило Френка. Він не міг забути того, як стояв на тюремному дворі, коли його звільняли й арештовували Генрі. Це стояло в нього перед очима – і серце йому мліло від згадки про те, як Леонсія кинулася в обійми Генрі, а той відшукавши її руку й переконавшись, що його обручка на пальці, міцно обійняв дівчину і поцілував довгим поцілунком.
«Ну годі», – зітхнувши, подумав Френк. Принаймні він зробив усе, що зміг. Хіба ж, коли повели Генрі, він не сказав Леонсії спокійно і навіть холодно, що Генрі її наречений і коханий, і що найкращого вибору дочка Солано й зробити не могла? Проте ці спогади аж ніяк не тішили його, як і усвідомлення того, що діяв правильно. Так, правильно. Він жодного разу в цьому не засумнівався, і це гасило почуття до Леонсії. Проте почуття справедливості не давали йому почуватися щасливим.
На що ж інше міг він розраховувати? Просто йому не пощастило: він прибув до Центральної Америки занадто пізно – от і все. Приїхав, коли ця неймовірна дівчина уже віддала своє серце тому, хто прийшов першим, – людині, що нітрохи не гірша за нього, а можливо, як підказувало йому почуття справедливості, навіть і кращій. І це почуття справедливості вимагало, аби він чесно ставився до Генрі – свого кревного родича Генрі Моргана, невгамовного нащадка неприборканого предка, людини в парусинових штанях й обшарпаному сомбреро, небайдужого до вух незнайомих молодиків, котрий їсть сухарі та черепашачі яйця й готовий перекопати цілих два острови – Бика і Тельця – у пошуках скарбу старого пірата.
Енріко Солано та його сини, сидячи на просторій веранді, обговорювали плани порятунку Генрі, а Френк неуважно слухав їх. У цей час із будинку вийшла служниця, прошепотівши щось на вухо Леонсії, повела її за ріг гасієнди, де відбулася сцена, яка, певне, розсмішила б Френка, якби він її побачив.
Там