Пригоди Клима Кошового. Андрей КокотюхаЧитать онлайн книгу.
в «Жоржі» нині незатишно. Щось там добудовують.
У животі Кошового зрадницьки забурчало.
– Бачу, ти тут усе знаєш, – почав здалеку. – Насправді просто зараз готель мені не потрібен. Приїхав у гості до давнього приятеля. Живе він на вулиці Личаківській, то далеко звідси?
– Не аж так. Думаю собі, вам, пане, Нижній Личаків треба.
– Є різниця?
– І то велика. Нижній – то поважні люди живуть, там зараз багато прибуткових будинків для забезпечених осіб. Верхній – то щось зовсім особливе. Батяр на батярі, ще й батяром поганяє. Це ж треба, послав Бог сусідство шановному панству.
– Ти вже не раз їх згадуєш. Хто такі? Розбійники, бандити, крадії?
– Та де! Як зустрінете батяра – не кажіть йому такого. Інакше ворог на все життя. Бешкетники, авантюрники, так у нас говорять. Ну, найбільший злочин, на який здатні, – гаманця потягнути в роззяви. Чи годинник золотий. Або файні шкіряні рукавички. Зі справжніми злодіями та страшнішими головорізами, котрих на Клепарові[19] повно, личаківські батяри не дружать. Тільки шановному панству від того не легше. Батяр… що вам казати, батяр він і є батяр. Самі побачите. То на Личаківську вам? Номер який, знаєте?
– Дев’ятий. – Адресу, вказану в листі, Кошовий завчив напам’ять. – Тільки треба перед тим ще одну справу зробити, пане Гнатишин.
– О! Раз пасажири панькаються – то є щось важливе. Кажіть уже. Без криміналу?
– Без, – заспокоїв його Клим. – У кожному разі, я так думаю, що нема. Справа така – грошей не маю.
Візник присвиснув, знову підбив капелюха пальцем догори.
– Тю! А чого ж ви сідаєте їхати, коли нічим платити? Пішки прогуляйтеся, прошу пана! Погода ач яка файна.
– Ти не зовсім вірно зрозумів, – кахикнув Кошовий. – Платити є чим. Ображений не будеш. Хотів сказати, не маю корон. Зате сто рублів є, катеринка, ось.
Задля наочності, на підтвердження своїх слів, Клим витягнув із кишені худюче портмоне, звідти вивудив і показав своє багатство – банкноту з портретом імператриці Катерини Другої, на яку дивився античний воїн із мечем у правиці, віддано приклавши ліву руку до серця.
– У нас такі не ходять.
– Знаю. Корон та крейцерів тутешніх не роздобув. Поміняти треба. Може, відвезеш до найближчого банку? Там і розрахуємося.
Візник почухав потилицю.
– Якщо так… Можна й до банку, коли хочете. Проте, як на мене, вам ліпше на Нижні Вали.[20]
– Це куди? Далеко?
– У Львові все недалеко. Міняли там збираються, на бульварі. «Чорна біржа», знаєте.
– Там варто вважати?
– Та де! Навпаки, з ними простіше домовитися. Не треба показувати документи. І зміняють так, як найкраще. За вигіднішим курсом, аніж банк дає.
– Не обмахлюють?
– Що? А – ні, зі мною ні. Хоч узагалі таке в нас водиться. Батярів на бульварі так само не бракує. Від тих усього можна чекати. Але я часто до міняйл пасажирів вожу, декого знаю. Чого там – декого: зведу вас із Юзьом, – сказавши так, для чогось