Каторжна. Борис ГрінченкоЧитать онлайн книгу.

      Скоріш! Скоріш! од сірого туману

      Самі шматки зосталися – ще мить

      І сонце ось, віта свою кохану

      І всю її промінням золотить.

      Горить! пала!.. Блискучою стягою

      Старий Дніпро серед степів прославсь;

      Киваючи рясною головою,

      Зелений ліс до сонця засміявсь.

      І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,

      Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,

      І світ увесь, здається, задзвенів.

      Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,

      Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле,

      Серед моїх незміряних степів!

      Лежали скрізь замети сніговії,

      Давили все, загинуло життя,

      І не було, здавалося, надії

      На кращих днів квітущих вороття.

      Тоді весна крилом своїм махнула, –

      І полилось і світло, і тепло,

      І знов життя земля в собі почула,

      І все навкруг засяло й зацвіло.

      І степ старий, – і гордий, і багатий, –

      Убрався скрізь в ясно-зелені шати, –

      На їх з квіток процвітані лиштви.

      Ожив, дихнув, і запашне дихання

      Послав лісам, горам на привітання,

      І світ почув: воскресни і живи!

      І світ воскрес! І, працівник великий,

      Устав орач і плуг важкий підняв.

      Де був колись пустир одвічно-дикий, –

      Він борозну найпершу проорав.

      І цілини великі скиби чорні

      Лягли в степу. Насіння золоте

      Впаде на їх, – на ниві неозорній

      Хліб дорогий, налившися, зросте.

      Нехай росте, пиша на нашім полі!

      Колись і ти, сівачу правди й волі,

      На рідний степ повинен ще прийти.

      Чи прийдеш ти? Лежить земля без діла,

      Країна вся неначе заніміла –

      Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?

      В степу рвачкий на волі вітер віє,

      По світу він гуляє, де схотів,

      І бачить: скрізь недоля горе сіє,

      І повен світ нещастів і жалів.

      О, вітре мій! Тобі нема припини

      І можеш ти до бога долинуть, –

      Скажи, коли нам ждать тії хвилини,

      Що доля всім дасть широко дихнуть?

      Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,

      І мука всім серця давно стомила,

      І вже снаги нема її знести –

      Давно вже час!.. Вже серце знемагає…

      Дмухнув рвачкий – і вже його немає,

      Одмову теж – шукай у полі ти!

      Та де вона? Невже її й не мати?

      А вітер знов неначе повійнув –

      «Гей-гей, воли, не гайтеся орати!»

      Далекий згук за вітром долинув.

      Це там орач оре велику ниву

      Серед твердих незайманих степів

      І заклика на працю неліниву –

      Я