55. Джеймс ДеларджиЧитать онлайн книгу.

      Внутрішній жарт, кодова назва для дзвінка від його мами. Чендлер був її особистою службою порятунку. Імовірно, тато спробував зробити щось, що їй не сподобалося. Зважаючи на те, що зараз літо, він, напевно, намагався витягнути з гаража на подвір’я велетенський надувний басейн. Ще одна Чендлерова робота. Нею він платив за безкоштовне сидіння з його дітьми.

      – Що вона каже, Ніку? – перепитав чоловік. Йому не можна було зараз відволікатися. Можливо, приглушене хихотіння було плодом його уяви, але цього вистачило, щоб роздратувати його.

      – Щось пов’язане із Сарою.

      – Гаразд, з’єднай її зі мною.

      Телефон ледве встиг задзвонити, а сержант уже схопив слухавку.

      – Чендлере?

      – Так, це я, мамо. – Він зітхнув.

      – Що це за акцент у вашого новенького? Я думала, що помилилася номером.

      – Ти дзвониш двічі на день, ма.

      – Ні, не дзвоню.

      Його мати мала ніжний голос, проте говорила з упевненістю жінки, що має чітку позицію щодо всього на світі й задоволена тим. Чендлер вирішив відступити. Зараз був невдалий час, щоб устрягати у безглузду суперечку.

      – Щось із Сарою?

      – О, так, Сара. Гадаю, тобі слід прийти і поговорити з нею. Вона переймається через завтрашнє перше причастя.

      – Чому вона переймається? Їй лише потрібно сказати слова, вклякнути і підвестися.

      – Їй десять.

      – Я знаю, скільки їй років, мамо.

      – У тому віці ти боявся спати без світла.

      Чендлер це вже чув, тож увірвав її:

      – Ти не можеш дати цьому ради? Або тато?

      – Ми можемо, але я думаю, буде краще, якщо це зробить її батько.

      – Ми тут зараз зайняті.

      – Ви не можете бути аж так зайняті.

      – Мамо, просто подбай про це поки що. Я повернуся пізніше і поговорю з нею. Або приведи когось із її друзів, нехай поговорять із нею.

      – То ти радиш покликати десятирічку, щоб дати пораду іншій десятирічці? – Її голос звучав скептично. Чендлер її не звинувачував. Це була не найкраща пропозиція, але його думки займала справа. Ґабрієль.

      – Я мушу йти, мамо, – сказав він і поклав слухавку.

      У короткочасній тиші Чендлер подумав про Ґабрієля. Налякана жертва у відділку, спокійний оксамитовий голос у машині дорогою до готелю. Йому подумалось, що Ґабрієль усе це вигадав; як той пастух, кричав: «Вовки!», щоб привернути до себе увагу. Додав перцю своєму приземленому існуванню. Шукав слави. Або поганої слави. Як міг би зробити серійний вбивця. Але Ґабрієль виглядав щиро наляканим. Плюс кров і синці були справжніми. А ще подерта шкіра на зап’ястях і пухирі на долонях. А якщо Чендлер відкине ідею, що все це було виставою… залишиться лише дуже реальний шанс, що там справді був убивця.

      Він подивився на телефон. Може бути, Мітч відправить когось іншого. Примарна надія. Така ж, як його сподівання, що більше ніколи не доведеться знову працювати з Мітчем.

      2002