55. Джеймс ДеларджиЧитать онлайн книгу.
записав собі, що слід пошукати Гіта на деяких фермах; може, хтось пригадає, що він працював у них.
Ґабрієль продовжував:
– Ми їхали ще півгодини, навколо була сама тільки курява. Я почав розмірковувати, як комусь вдається там вижити, не кажучи вже про стадо худоби. Від побаченого мені захотілося пити. Вікна були опущені, та повітря однаково закипало. Він, мабуть, прочитав усе в мене на обличчі. Сказав, що ззаду є вода, якщо я хочу. Так він мене і впіймав.
– Вода?
Ґабрієль кивнув.
– Вона мала вапняний присмак, але тоді мене це не надто займало. Це була вода, а я страшенно хотів пити. – Чоловік виснажено подивився на Чендлера, немов відчув до себе огиду. – Я майже одразу зробився сонний. Спершу подумав, що це мене спека так виснажила, але стан щомиті погіршувався. Я спробував підняти руки і не зміг. Здавалося, наче вони не прикріплені до мого тіла. Пам’ятаю, що повернувся, щоб глянути на Гіта. Він просто дивився на мене, ніби не відбувалося нічого дивного. Просто процес, який він уже бачив безліч разів. Він навіть не дивився на дорогу чи куди ми їдемо, а лише витріщався на мене, як мені здалося, кілька годин. Його обличчям совалася тінь, аж поки нарешті я не міг роздивитися нічого, крім обрисів його черепа. А тоді, гадаю, я відключився. Напевно, він отруїв чимось воду.
Ґабрієлів погляд знову пустився в танок. Чендлер упізнав цей вираз. Спантеличена жертва намагається заповнити пробіли, але їй це не вдається.
– Я прокинувся в якійсь дерев’яній повітці. Не зна’, скільки часу я був без тями, але крізь щілини досі лилося світло, тому, гадаю, минуло лише кілька годин. – Раптом його обличчя витягнулося від тривоги. – Якщо сьогодні не п’ятниця…
– Ні, четвер, – запевнив його сержант.
Схоже, це подарувало Ґабрієлеві певне полегшення. Той факт, що він не втратив день свого життя. Той факт, що він узагалі продовжував жити.
– Він прикував мої зап’ястя до крокви.
– Прикував? – перепитав Чендлер.
– Ага… такими товстими залізними штуками. Дві петлі у формі літери «D», з’єднані прикріпленим до стіни ланцюгом. Такі ж були на щиколотках. Вони не кріпилися до стіни, але рухатися в них було неможливо. Не те щоб я планував втекти. Він про це подбав.
– Ви були на фермі? У лісі? На подвір’ї?
– Там, нагорі, – пояснив Ґабрієль. – На тому пагорбі, про який ви казали. Крізь шпарини я бачив дерева. Закутий у сараї з пилами, сокирами і таким іншим. Там не було нічого зайвого, але я був прикутий, тож мені все здавалося смертоносним.
– Можете розповісти мені ще щось про це місце? Звуки? Запахи?
Ґабрієль знизав плечима.
– Брудна підлога. У кутку був запас дров для грубки. Я чув якісь рухи за стіною, тож подумав, що мене прикували біля хижі. Покликав на допомогу. Тоді з’явився Гіт. Я запитав його, де я – він сказав «удома». Я благав його відпустити мене, обіцяв, що нікому не розповім, що він зробив. Він наказав мені заспокоїтися. Його голос лунав розгнівано, наче я відірвав його від чогось важливого.
Ґабрієлеві