Шлях королів. Брендон СандерсонЧитать онлайн книгу.
озирнувся: настил клітки був укритий шаром бруду. Якщо листяна потерть й упала на нього, зібрати її було неможливо. Раптом здійнявся вітер, здмухуючи з дна фургона пил, крихти і бруд та з кінцями видуваючи потерть у довколишню темряву.
Навіть у цьому Каладін зазнав поразки.
Він важко опустився на дно фургона, обперся спиною об ґрати й похнюпив голову. Знову невдача. Клята спрен усе ще носилася довкола й збентежено поглядала на нього.
3. Місто дзвоників
«Чоловік стояв на краю стрімчака й дивився, як його батьківщина перетворювалася на руїни. Води здіймалися аж ген унизу, так далеко внизу. І він почув, як плаче дитя. Ті води були його слізьми», – записано місяця танатес четвертого дня року 1171 зі слів доволі знаного шевця, за тридцять секунд до смерті.
Харбрант, Місто дзвоників, не належало до переліку тих місцин, які Шаллан колись усерйоз сподівалася відвідати. Хоча вона часто мріяла про мандри, скидалося на те, що молодість вона вимушено проведе самітницею в чотирьох стінах родового маєтку, де її єдиною розрадою були книги з бібліотеки батька, а тоді вийде заміж за котрогось із його союзників і решту життя також просидить сиднем, але вже в домі чоловіка.
Однак сподівання чимось схожі на тонку порцеляну: що міцніше її тримаєш, то більше шансів, що вона трісне.
Їй перехопило подих, коли, притискаючи до грудей альбом для малювання, вона стояла й дивилася, як портові робітники підтягували корабель до причалу. Харбрант був гігантським містом. Приліпившись на крутому схилі, воно мало форму клина: ніби вбудоване в широку розщелину, відкритий бік якої був звернений до океану. Схожі на кам’яні брили, будинки з квадратними вікнами здавалися глинобитними чи принаймні вкритими обмазкою з глини та соломи. А може, із крєму? Вони були пофарбовані в яскраві кольори, найчастіше червоний чи помаранчевий, але траплялися й блакитні та жовті.
Вона вже чула звук дзвоників, що подзенькували чистими голосами, розхитувані вітром. Їй довелося високо задерти голову, щоби побачити найдальший край міста. Харбрант височів над нею, наче гора. Скільки ж людей могло жити в такому мегаполісі? Тисячі? Десятки тисяч? Приголомшена, але й захоплена, вона знову затремтіла, а тоді з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи образ міста у своїй пам’яті.
Довкола метушилися моряки. «Усолода вітру» була вузьким одномачтовим судном, на борту якого заледве вистачало місця для неї, капітана, його дружини та шістьох членів екіпажу. Спочатку воно здавалось їй надто маленьким, проте капітан Тозбек виявився людиною спокійною та завбачливою: чудовий моряк, хоч і язичник, він обережно вів корабель уздовж узбережжя та завжди знаходив невелику, але добре захищену бухту, де можна було перечекати чергову великобурю.
Капітан наглядав за роботою матросів, поки ті швартували судно. Тозбек був невисоким на зріст чоловіком, чиє плече якраз сягало плеча Шаллан, і носив свої довгі білі брови тайлена на дивний манір: навощував і залишав отримані зубці стирчати доверху. Здавалося, ніби над очима в нього два розкриті