Шлях королів. Брендон СандерсонЧитать онлайн книгу.
та води. Що довше вдавалось протриматися після нього, то слабшала буря, аж доки на завершальному етапі не перетворювалася на звичайну мжичку.
Ні, його нітрохи не лякали Спустошувачі, що рискали в пошуках поживи з людської плоті. Він хвилювався, як би не трапилося чогось із Твлаквом. Работорговець перечікував грозу в тісному дерев’яному укритті, вбудованому в днище їхнього фургона. На перший погляд, це було найбезпечніше місце в усьому каравані, проте якийсь нещасливий випадок – кинутий вітром валун чи обвал фургона – міг спричинити його смерть. А тоді, як добре розумів Каладін, Блут і Таґ повтікають, так і залишивши їх у замкнених клітках із закріпленими боковинами. Тож раби повільно помиратимуть від голоду й зневоднення, живцем запікаючись на сонці у своїх коробках.
Буря продовжувала лютувати, струшуючи фургон. Інколи такі вітри здавалися живими істотами. А хто візьметься стверджувати, що це не так? Узяти хоча би спренів вітру: їх що, притягують його пориви чи вони самі і є тими поривами? Душами тієї сили, яка наразі так завзято старалася розтрощити їхній фургон?
Однак ця сила – одухотворена чи ні – зазнала невдачі, адже фургони стояли прикуті ланцюгами до ближніх валунів, а їхні колеса були заблоковані. Пориви вітру зробилися млявішими. Перестали спалахувати блискавки, а барабанний бій дощу, який доводив до сказу, змінився тихим постукуванням. Лише раз за всю поїздку сталося так, що один із фургонів перекинувся у великобурю. Але як сам фургон, так і раби всередині нього залишилися цілими, відбувшись кількома тріщинами або ж, відповідно, синцями.
Раптом дерев’яна боковина справа від хлопця затряслася, а тоді відвалилася – це Блут повідкривав запори. Найманець був убраний у шкіряний плащ, що захищав від негоди, а з крисів його капелюха збігали потоки води. Натомість ґрати – та й тих, хто перебував за ними – він, навпаки, підставляв під струмені, що лилися з неба. Дощ був холодний, хоча й не такий пронизливо-льодяний, як у самий розпал бурі. Каладіна та скупчених долі невільників миттю забризкало з голови до ніг. Твлакв завжди наказував знімати бокові панелі ще до того, як дощ припинявся: він казав, що тільки так можна хоч трохи позмивати з рабів їхній сморід.
Блут засунув дерев’яного щита на належне йому місце під днищем фургона, а далі зняв і два інші. Перегородка в передній частині клітки, якраз позад лави візника, не знімалася.
– Щось зарано ти їх ховаєш, Блуте, – сказав Каладін, бо до «позбувайла» – етапу наприкінці великобурі, коли дощик м’яко окроплював землю, – було ще далеченько. Лило наче з відра, та й вітер вряди-годи жвавішав.
– Хазяїн хоче, щоби сьогодні ви були чистими, мовби свині в дощ.
– Чому? – запитав Каладін, зводячись на ноги, від чого з його коричневого дрантя струмками полилася вода.
Та Блут і вухом не повів. «Напевно, ми наближаємося до кінцевої точки маршруту», – подумав хлопець, оглядаючи довколишній пейзаж.
Протягом кількох останніх днів горби остаточно