Шлях королів. Брендон СандерсонЧитать онлайн книгу.
сивиною. Небагато жінок вважали Далінара Холіна красенем: не та форма носа, грубі риси обличчя – жодної тендітності. Обличчя воїна.
Він їхав верхи на здоровенному чорному ришадіумі – чи не найбільшому коні, якого коли-небудь бачив Адолін, – і коли заковані в лати король і Садеас виглядали по-монаршому, Далінарові якимось дивом вдавалося зберігати вигляд солдата. Для нього Збруя була не прикрасою, а знаряддям. Він ніби ніколи й не дивувався з тієї сили чи швидкості, яких вона надавала. Здавалося, що носіння Сколкозбруї Далінар Холін сприймав як цілком природний стан, а от коли він залишався без неї – тоді й починалися аномалії. Можливо, саме в цьому полягала одна з причин, завдяки якій він здобув репутацію одного із найславетніших воїнів і генералів, які будь-коли жили на світі.
Мимоволі Адолін жагуче забажав, щоб в осяжному майбутньому його родитель доклав іще деяких зусиль, щоби підкріпити цю репутацію.
«Він думає про свої видіння», – здогадався Адолін, вдивляючись у відсутній вираз батькового обличчя та сповнені тривоги очі.
– Минулої ночі це сталося знову, – тихо сказав він Ренарінові. – Під час великобурі.
– Я знаю, – відповів той.
Голос Ренаріна був зважений і спокійний. Він завжди на мить замовкав, перш ніж відповісти на запитання, немов звіряючи в голові те, що збирався сказати. Деякі зі знайомих жінок зізнавались Адолінові, що манера Ренаріна змушувала їх почуватися так, неначе той подумки їх препарує. Вони тремтіли, згадуючи його ім’я, хоч сам Адолін ніколи не відчував ані найменшого збентеження, спричиненого присутністю молодшого брата.
– Як ти гадаєш, що вони означають? – запитав Адолін настільки тихим голосом, що почути його міг лише Ренарін. – Ці батькові… напади?
– Не знаю.
– Ренаріне, ми більше не можемо закривати на них очі. Солдати чешуть язики. Чутки розповзаються по всіх десяти арміях!
Далінар Холін божеволів. Щоразу під час великобурі він падав додолу й бився у корчах. Відтак починав марити, верзти якусь маячню. Нерідко підводився та, галюцинуючи, дико водив блакитними очима, кидався в різні боки й несамовито розмахував руками, немов із кимось воюючи. Адолінові доводилося тримати його, щоби той не поранив себе чи інших.
– Він щось бачить, – сказав Адолін. – Чи принаймні вважає, що бачить.
Від галюцинацій страждав колись Адолінів дід. Коли він постарів, йому стало ввижатися, ніби він знову на війні. Чи не те саме трапилось і з Далінаром? Може, він повторно проживав битви молодості, дні, коли здобув свою славу? А чи знову й знову бачив ту жахливу ніч, коли від руки Убивці в білому загинув його брат? І чому він так часто поминав Променистих лицарів невдовзі після нападів?
Від усього цього Адоліну ставало зле. Далінар був Чорношипом, генієм поля бою та живою легендою. Разом із братом вони поклали край ворожнечі між великими князями й об’єднали Алеткар після століть міжусобиць. Він переміг на дуелях незліченну кількість суперників,