Шлях королів. Брендон СандерсонЧитать онлайн книгу.
слово, невже конче необхідно супроводжувати донесенням кожну дрібницю, що трапляється у великій армії?
– Ваша Величносте, ми на війні, – відповів Далінар.
Елгокар болісно зітхнув.
«Дивна ти людина, кузене», – подумав Адолін. Елгокар бачив підісланих убивць у кожній тіні, але часто недооцінював загрозу з боку паршенді. Він міг гайнути будь-куди, як-от сьогодні, сам-один без почесної варти, чи зістрибнути з вершини сорокафутового стрімчака. І водночас не спати ночами, жахаючись, що його прийдуть убивати.
– Доповідай, сину, – звелів Далінар.
Адолін зволікав, тепер почуваючись по-дурному через брак змістовності в тому, що він збирався сказати:
– Розвідники не виявили жодних слідів паршенді. Зустрілися з єгермейстером. Дві роти взяли під контроль наступне плато, і ще вісьмом знадобиться деякий час, щоби переправитися туди. Однак ми вже близько.
– Так, ми зверху бачили, – мовив Елгокар. – Можливо, дехто з нас міг би поскакати вперед…
– Ваша Величносте, – втрутився Далінар, – сенс залучення моїх військ стане дещо неочевидним, якщо ви залишите їх позаду.
Елгокар закотив очі. Далінар не піддавався, вираз його обличчя залишався таким же незворушним, як скелі довкола них. Бачачи батька таким – непохитним, незламним перед випробуванням, – Адолін усміхнувся від гордості за нього. Чому він не міг увесь час залишатися таким? Чого він так часто ковтав образи й пасував перед викликами?
– Гаразд, – погодився король. – Зробимо привал і зачекаємо, доки вся армія перебереться через провалля.
Королівська свита відреагувала миттєво: чоловіки почали спішуватися, жінки наказували носіям паланкінів опустити їх на землю. Адолін відлучився, щоб вислухати донесення ар’єргарду, а коли повернувся, Елгокар уже був у центрі загальної уваги. Одні слуги напнули невеличкий навіс, щоб зробити для нього затінок, а інші подавали вино. До того ж охолоджене: для цього скористалися одним із нових фабріалів, здатним знижувати температуру предметів.
Адолін зняв шолом і витер спітніле чоло чепраком, знову подумавши про те, що непогано було би приєднатися до решти й випити трішки вина. Натомість він зліз із коня й вирушив на пошуки батька. Склавши заковані в броню руки за спиною, Далінар стояв осторонь навісу й дивився на схід, у бік Першопочатку – далекого, невидимого місця, де зароджувалися великобурі. Обіч нього стояв Ренарін і теж дивився в тому напрямку, немов намагаючись збагнути, що ж такого цікавого вгледів там батько.
Адолін поклав руку братові на плече, і той усміхнувся йому. Княжич розумів, що молодший брат, котрому виповнилося дев’ятнадцять, почувався ні в сих ні в тих. Хоча при боці в нього висів меч, він заледве знав, як дати собі з ним раду. Захворювання крові не залишало йому можливості витрачати на тренування хоч якусь істотну кількість часу.
– Батьку, – мовив Адолін, – а чи не мав король рації? Можливо, нам варто було рухатися далі. Я би волів, щоби це полювання чимшвидше