Треба спитати у Бога. Василь ШклярЧитать онлайн книгу.
над Ялтою, над усім півостровом, над Чорним морем, яке вже поволі входило в аномальну зону, як море диявола. Добре пам’ятаю, що то було 25 травня 2004-го, бо наступного дня ми дізналися, що помер Микола Вінграновський, і ми вже ніяк не встигали до Києва на прощання з поетом. Ми тільки зайшли по коліна в холодне море, підкотивши холоші, і довго мовчали, не могли прийти до тями, хоч Він і казав: «Може бути, що мене не буде», але ми не думали, що перебутній час такий швидкий.
Потім ми їздили до Вроцлава, де виявилося, що за виступи письменникам ще й платять («Венко, венко червоне…»), літали до Єгипту, реготали, приміряючи «арафатки», зверталися один до одного «асляма» (брате), а потім Ігор прикро спіткнувся і мені довелося шукати по крамницях йому черговий ціпок. Я купив міцненьку ковіньку, де за руків’я правив бичачий ріг, бо знав же, що мине трохи часу, й на цю ковіньочку зможе опертися ціла генерація українських поетів, беручи бика за роги.
Як справжній ідальго, він любив подорожувати, і ми ще не раз їздили туди й сюди, їздили в Коломию, до Львова, до Ужгорода, де полюбляли відвідувати дотепну корчму Павла Чучки «Деца у нотаря», а одного разу в Карпатах, у якійсь новітній ресторації, замовили стільки пстругів, що не могли розрахуватися, і нас тоді виручила істинна Героїня України, оперна примадонна Марія Стеф’юк. Ми любили Марічку ще з юнацьких літ, коли вона співала золотим голосом у лісовому ресторані-корчмі «Наталка Полтавка» під Києвом, співала, як правдива гуцулка-підпільниця, як podziemny żołnierz, раділи, коли вона співала в київській та й в італійській опері, і, посмію сказати, прима теж нас любила, садила на своїх спектаклях до царської ложі, й ось великодушно порятувала в Яремчі від боргової ями ще й запросила «на біс» на пструги. Ми ж не знали, що та форелька в Карпатах на вагу золота, шляк би її трафив, і я сказав тоді, ну його, поїдемо в мою Хлипнівку, наловимо карасів та й гулятимемо як душа забажає. І ми поїхали, погуляли, й ото там у човні побачили старого Петрарку-Никандровича, котрий у свої вісімдесят з гаком літ зловив, можна сказати, золоту рибку, зловив у драні сіті свою Лауру, тобто тяжко закохався, бідака, й почав писати вірші. А коли Ігор пішов до дубів і сосон (потім він так і напише мені на «Діві Обиді» – «… з незабутніми враженнями від Річки, Дубів і Сосон…» – рибалка підвів на мене вицвілі, хоч і безнадійно закохані, очі й нарешті спитав про те, що його муляло:
– А ваш товариш – священнослужитель?
– Ні, – відповів я. – Він поет.
Старий Петрарка подумав, поворушив бровами і сказав уже сам до себе:
– Ну, це одне й те саме.
Видите, Марійо моя злотна, що я вам хочу сказати іще раз… Бо я це вам якось уже казав, але ви тоді змовчали, моя срібна, бо як дописали свою «Трояку ружу», то втратили голос, стали гейби німа, як ваша солодка Даруся. Авторові «Синьої книжечки», якого тепер іноді згадують через вас (начебто Марія Матіос – це Стефаник у спідниці чи, може, Стефаник – це Матіос у ногавицях, чого ці критики тільки не вигадають), так от, Василеві Стефаникові пальці