На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
держав, у самих трусах, озброєні дрючками, і нехай собі б’ються. Переможе та країна, чий представник зостанеться живий. Це було б простіше й краще, ніж тепер, коли б’ються зовсім не ті, кому слід.
Така пропозиція нам до вподоби. Далі розмова переходить на муштру в казармах.
Мені пригадується одна картина. Пекучий полудень на казарменому подвір’ї. Спека нерухомо висить над плацом. Казарми наче повимирали. Усе спить. Тільки чути, як вправляються барабанщики, вони десь примостилися й барабанять невміло, одноманітно, отупіло. Яке тризвуччя: полуденна спека, казармене подвір’я й барабанна тріскотнява!
У казармених вікнах порожньо й темно. На деяких висять парусинові штани, сохнуть на сонці. Ми заздрісно дивимося на ті вікна. У казармі прохолодно.
О темні, задушливі казармені спальні із залізними ліжками, картатими укривалами, шафками-пеналами та стільчиками біля них! Навіть про вас можна мріяти; тут, на передовій, ви здаєтеся чарівним відблиском рідного краю, хоча ви й просякнуті духом несвіжих харчів, тютюну, сонних людей та їхнього одягу.
Качинський розписує казарми, не шкодуючи барв, із щирим захватом. Ми хоч би що віддали, аби тільки повернутися туди! Бо далі наші думки не насмілюються сягати.
А години інструктажу рано-вранці! «З яких частин складається гвинтівка зразка дев’яносто восьмого року?» А години гімнастики по обіді!.. «Хто грає на піаніно, виходь! Праворуч кроком руш! Доповісте на кухні, що ви прийшли чистити картоплю».
Ми поринаємо в спогади. Раптом Кроп заходиться сміхом:
– У Льоне пересадка, – каже він.
То була улюблена гра нашого унтер-офіцера. Льоне – вузлова станція. Щоб наші відпускники там не заблукали, Гіммельштос навчав нас у казармі, як робити пересадку. Ми мусили запам’ятати: у Льоне треба пройти тунель, щоб вийти до іншого поїзда. Кожен із нас ставав ліворуч від свого ліжка, що правило за тунель. Тоді лунала команда: «У Льоне пересадка!» – і всі блискавично пролізали під ліжками на той бік. Так ми вправлялися годинами.
Тим часом німецького літака збили. Наче комета, падає він додолу, залишаючи за собою довжелезне пасмо диму. Кроп програв на цьому пляшку пива й похмуро відлічує гроші.
– Мабуть, Гіммельштос, як працював листоношею, був скромний чолов’яга, – кажу я, коли Альберт уже вгамував свою досаду. – Звідки воно береться – тільки-но став унтер-офіцером, то й перетворився на шкуродера?
На мої слова Кроп жваво відгукується:
– Це сталося не тільки з Гіммельштосом, таких дуже багато. Як одержать нашивки чи шаблю, то відразу стають іншими людьми, немов бетону наїлися.
– То все форма робить, – припускаю я.
– Якоюсь мірою, – каже Кач, готуючись виголосити цілу промову, – але причина не в цьому. Бач, якщо ти весь час годуватимеш собаку картоплею, а тоді покладеш йому шматок м’яса, то він однаково схопить м’ясо, бо це у нього в крові. А якщо ти даси людині шматочок влади, то вона зробить те саме – схопить той шматочок. Це природна річ, бо людина насамперед