На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
під команду «Встати, бігом марш, марш!» або «Лягти!», аж поки не перетворився на грудку грязюки й упав, украй знесилений; та через чотири години я показав Гіммельштосові моє бездоганно вичищене обмундирування, хоч і постирав собі до крові руки. Ми з Кропом, Вестгузом і Тьяденом чверть години розучували на лютому морозі стійку «Струнко!» без рукавичок, стискаючи голими пальцями крижані цівки гвинтівок, а Гіммельштос кружляв навколо, придивляючись: може, хто з нас поворухнеться, тоді він звинуватив би нас у порушенні дисципліни. Уночі, о другій годині, я мусив вісім разів бігати в нічній сорочці з горішнього поверху казарми на подвір’я за те, що мої спідні звисали на кілька сантиметрів з краю табуретки, на якій я складав свою одежу. Поруч зі мною, наступаючи мені на пальці, біг черговий унтер-офіцер Гіммельштос. На навчаннях багнетного бою мені завжди доводилося битись із Гіммельштосом, причому в мене була важка залізна палиця, а в нього – легенька дерев’яна гвинтівка, і нею він завиграшки розмальовував мені синцями руки; правда, якось я так розізлився, що, нетямлячись, кинувся на нього й чимдуж стусонув його в черево, аж він заточився і впав. Коли Гіммельштос пішов скаржитись, командир роти висміяв його й сказав, хай не ловить ґав; він знав Гіммельштоса і, здавалося, радів, що той пошився в дурні. Я мусив навчитися миттю вилазити на шафу; згодом натренувався і присідати, наче спортсмен; ми тремтіли від самого Гіммельштосового голосу, але поставити нас на коліна цей скажений поштовий огир не зміг.
Якось у неділю ми з Кропом ішли подвір’ям, несучи на жердині параші. Назустріч нам трапився Гіммельштос; до блиску вичепурений, він, видно, збирався кудись піти. Спинившись перед нами, він спитав, як нам подобається така робота; ми вдали, ніби за щось перечепились, і вилили йому на ноги парашу. Він аж сказився, проте й нам увірвався терпець.
– Я вас за ґрати запакую! – репетував він.
Кроп не витримав.
– Та спершу буде розслідування, і тоді ми не мовчатимемо, – запевнив він.
– Як ви розмовляєте з унтер-офіцером?! – загорлав Гіммельштос. – Чи ви здуріли? Хто вас питатиме! І що ви можете зробити?
– Усе про пана унтер-офіцера розповісти! – сказав Кроп і виструнчився.
Гіммельштос збагнув, до чого йдеться, і мовчки подався геть. Та перш ніж зникнути, загорлав:
– Я вам це пригадаю!
Але його влада була вже не та. Він спробував був іще раз поганяти нас на полі, вигукуючи: «Лягти!», «Встати, бігом марш!» Ми слухняно все робили, бо наказ є наказ, його треба виконувати. Проте рухалися так повільно, що Гіммельштос впадав у розпач. Не кваплячись, ми ставали на коліна, потім спиралися на руки й так далі, а він, нетямлячись із люті, вже давав нову команду. Ми ще не спітніли, а він уже захрип.
Тоді він дав нам спокій. Правда, він і далі називав нас чортовим кодлом. Але в тих словах вчувалася пошана.
Серед унтер-офіцерів були й порядні люди, що поводилися куди