Учень відьмака. Джозеф ДилейниЧитать онлайн книгу.
холодом. Таким, що супроводжує потойбічне. Як на пагорбі Повішених, але набагато, набагато гірше.
Я підняв свічку – від її полум’я стіною й стелею поповзли моторошні, химерні тіні.
– Хто тут? – скрикнув я. – Хто тут? – голос у мене тремтів ще більше, аніж рука, у якій я тримав згарок.
Усе мовчало. Навіть вітер на вулиці стих.
– Хто тут? – допитувався я.
Знову без відповіді, але невидимі черевики зачовгали кам’яною підлогою – у мій бік. Ближче й ближче, тепер було чутно, як щось тяжко дихає. Щось важке й велике. Ніби кінь-ваговіз щойно витяг повну підводу на крутий схил.
Останньої миті кроки звернули вбік і завмерли біля вікна. Я втамував подих, але оте під вікном дихало ніби за нас обох – із хлипом тягнучи повітря в легені, ніби йому все мало.
Коли я вже був на межі, воно тяжко зітхнуло, тужливо й змучено водночас, і невидимі черевики знову почовгали підлогою, від вікна і назад до кухонних дверей. Коли кроки загупали сходами – вниз, до льоху, – я нарешті знову зміг дихати.
Серце припинило вискакувати з грудей, пальці – тремтіти, і я потрохи заспокоївся. Треба було себе опанувати. Так, це було лячно, але якщо найгірше я вже пережив, то пройшов перше випробовування. Я пішов в учні до Відьмака, тож доведеться звикати до таких проклятих місць. Така вже робота.
Хвилин за п’ять мені відлягло. Я вже думав спробувати ще раз заснути, але, як часом казав мій батько: «Де в дурного спокій?» Не знаю, що я зробив не так, але мене почав турбувати новий шум.
Спочатку в далечині, ледве чутно, стукали у двері. Потім тиша – і знову. Стук-стук-стук, тричі. Але цього разу ближче. Знову тиша. І знову три стуки.
Я швидко здогадався: грюкали по черзі у двері кожного дому на Вотері-лейн, і скоро надійде черга будинку номер 13. Коли дійшло до цього прóклятого місця, у двері тричі гахнуло так, що й мертвих підніме. Оте з льоху вилізе відчиняти? Я почувався, як між двома вогнями: із вулиці щось рвалося увійти, із льоху щось рвалося вийти.
І раптом усе стало добре. Із того боку дверей до мене звернувся знайомий голос:
– Томе! Томе! Відчини двері! Впусти мене!
То була мама. Я так їй зрадів, що кинувся до дверей не подумавши. Надворі дощило – вона ж змокне.
– Швидше, Томе, швидше! – гукала мама. – Не змушуй мене чекати.
Я вже відкидав клямку з дверей, аж тут згадав Відьмакове попередження: «Нікому не відчиняй дверей, хай би хто стукав…»
Але хіба я міг залишити маму надворі посеред ночі?
– Ну ж бо, Томе! Впусти мене! – почулося знову.
Пам’ятаючи Відьмакові слова, я глибоко вдихнув і спробував все обміркувати. Здоровий глузд підказував мені, що то не моя мама. Чого б вона так далеко за мною йшла? І звідки знала, куди саме ми прямували? Поза тим, мама би не ходила сама. Батько чи Джек обов’язково пішли би з нею.
Ні, за дверима чекало щось інше. Щось, що грюкає у двері, але не має рук. Стоїть на бруківці, але не має ніг.
Загупало ще сильніше.
– Томе, будь ласка, впусти мене, – благав мамин голос. – Хіба