Історія нового імені. Элена ФеррантеЧитать онлайн книгу.
Наступного дня я підробила підпис матері на записці про власне нездужання і повернулася до ліцею. Того вечора на ставках, обіймаючи Антоніо, щоб зігрітися, я пообіцяла йому: закінчу навчальний рік, і ми одружимося.
10
Нелегко було мені надолужити пропущене, особливо з точних наук, а тому довелося рідше бачитися з Антоніо. Інколи я відмовляла йому в зустрічі, бо треба було вчитися. Він ображався, занепокоєно допитувався:
– Щось не так?
– У мене купа уроків.
– Чому це їх зненацька так побільшало?
– Їх завжди було багато.
– Останнім часом у тебе їх зовсім не було.
– Так сталося.
– Що ти від мене приховуєш, Лену?
– Нічого.
– Ти мене досі кохаєш?
Я намагалася заспокоїти його, час минав швидко, і я поверталася додому зла на себе, бо треба було вчитися.
Антоніо мучила одна й та сама нав’язлива думка: моє ставлення до сина Сарраторе. Його непокоїло, що я з ним розмовляю чи навіть бачуся. Звичайно, щоб не хвилювати його зайвий раз, я приховувала, що повсякчас зіштовхувалася з Ніно, заходячи до ліцею, після уроків, під час перерви у коридорі. Між нами нічого такого не відбувалося: ми ледь помітно кивали одне одному і йшли собі далі, кожен у своїх справах. Я запросто могла розповісти про це своєму хлопцеві, якби він був більш розважливим. Але Антоніо таким не був, та й сама я розважливістю не відзначалася. Хоча Ніно не виявляв до мене жодного інтересу, уже від одного його вигляду я сиділа на уроках замріяна. Сама лише думка, що він сидить у сусідньому класі – справжній, у плоті, розумніший за більшість викладачів, сміливий і непокірний – геть вивітрювала із моєї головешки пояснення вчителів, рядки з підручників, плани на одруження й бензозаправку вздовж траси.
Удома повчитися мені теж не вдавалося. До тривожних думок про Антоніо, Ніно та майбутнє додавалися нервові припадки матері, що часто кричала на мене, даючи одне доручення за одним, а також брати й сестра, які хресною ходою йшли до мене зі своїми домашніми завданнями. Та неспокійна атмосфера не була новою, мені завжди доводилося вчитися у такому гармидері. Але тепер моя колишня рішучість, яка виручала мене, кудись поділася; у мене не було ані сил, ані бажання поєднувати власне навчання з задоволенням потреб інших. Отож другу половину дня я допомагала матері по господарству, робила уроки з молодшими братиками і сестрою, а сама вчилася мало й абияк. І якщо раніше я могла недоспати, просиджуючи над підручниками, то тепер через хронічне почуття втоми та бажання хоч трохи побути у спокої я лягала спати з невиконаними домашніми завданнями.
Так мало-помалу я стала ходити на заняття не тільки неуважною, а ще й непідготовленою. Жила у постійному страху, що мене викличуть до дошки. І дуже скоро це сталося. Якось за один день я отримала двійку з хімії, четвірку з історії мистецтв і трійку з філософії. До того ж я була в такому нервовому стані, що коли мені поставили останню погану оцінку, я розридалася просто у всіх на очах. То була страшна мить. Я відчула жах і водночас насолоду власною нікчемністю, переляк і гордість через той крах.
Після