Історія нового імені. Элена ФеррантеЧитать онлайн книгу.
а в ліцеї потоваришувала з однокласницями та дівчатами з інших класів, і ми інколи ходили разом їсти морозиво на вулиці Форіа. А вона, окрім зовиці Пінуччі, ні з ким не спілкувалася. Хлопці, які в часи її женихання зі Стефано ще зупинялися при зустрічі, щоб перекинутися кількома фразами, тепер, після весілля, обмежувалися лише кивком. Незважаючи на її вроду і одяг наче з глянсових журналів, які вона купувала десятками. Її статус одруженої жінки ніби закоркував її у скляну колбу, і вона, як парусник із розкритими парусами, залишилася в якомусь недоступному просторі, навіть без моря. Пасквале, Енцо, та й Антоніо навіть на думку не спадало піти чистими, просторими вулицями нового району до її дому, щоб погомоніти або запросити прогулятися. Про це навіть мови не було. І телефон, чорний апарат, що висів на стіні в кухні, здавався лише нікчемною прикрасою. Протягом всього часу, поки я в неї вчилася, він дзвонив рідко, і зазвичай телефонував Стефано, який встановив телефон і в ковбасній крамниці, щоб отримувати замовлення від покупців. Їхні розмови як для молодят були короткими, вона неохоче відповідала або «так», або «ні».
Телефон служив їй лише для покупок. У той час вона рідко виходила з дому, чекала, щоб зійшли сліди від побоїв, але все одно понакуповувала собі безліч обновок. Наприклад, після мого купання, мого захоплення виглядом власного волосся я почула, як вона замовила новий фен, а коли його прислали, хотіла подарувати мені. Промовляла своє особливе заклинання («Алло, це синьйора Карраччі») – і ось уже торгувалася, допитувалася, відмовлялася, купувала. Не платила: продавці всі були з нашого району, добре знали Стефано. Вона лише підписувалася: Ліна Карраччі – ім’я і прізвище, як навчила вчителька Олів’єро, а далі – підпис, виведений зосереджено, ніби домашнє завдання, навіть не перевіривши товар, наче ті знаки на папері були важливішими, аніж отримані покупки.
Вона також купила великі зелені альбоми з квітковим орнаментом для весільних світлин. Замовила для мене купу фото, на яких була я, мої батьки, брати й сестра, навіть ті, що з Антоніо. Зателефонувала і замовила у фотографа додаткові копії. На одній з них я помітила Ніно. Там були Альфонсо, Маріза і зовсім скраю, на півобличчя – лише чуб, ніс і рот – Ніно.
– Можна, я і цю візьму? – насмілилася попросити я зніяковіло.
– Але ж тебе тут немає.
– Я стою он, спиною.
– Добре, якщо хочеш, я скажу, щоб тобі її надрукували.
Я відразу передумала:
– Та ні, не треба.
– Чому? Це просто!
– Ні.
Але найбільше враження на мене справила покупка проектора. Нарешті проявили відео з весілля. Увечері прийшов фотограф із проектором, щоб показати фільм молодятам та їхнім родичам. Ліла поцікавилася, скільки коштує той апарат, замовила такий собі додому і запросила мене разом переглянути відеоплівку. Поставила проектор на стіл у їдальні, зняла зі стіни картину, на якій було намальоване море під час шторму, вставила плівку, опустила жалюзі, і по білій стіні побігли зображення. Справжнє диво: