Історія нового імені. Элена ФеррантеЧитать онлайн книгу.
її про весілля у найменших подробицях, а потім випросила ще й велике фото Ліли у весільному вбранні для свого ательє. Ліла замовила для неї одне і занесла, коли вони наступного разу вибралися з Піною прогулятися.
Скориставшися саме тією нагодою, Ліла запитала у зовиці, як сталося, що Стефано не служив у армії: чи приходили додому карабінери, щоб перевірити сімейний стан сина вдови, чи рішення про звільнення від служби йому прислали поштою, або ж йому довелося самому ходити й дізнаватися?
Пінучча поглянула на неї насмішкувато:
– Син удови?
– Так, Антоніо каже, що в такому разі до армії не беруть.
– Я знаю, що найнадійніший спосіб не служити – заплатити.
– Заплатити кому?
– Тим, із військкомату.
– Стефано платив?
– Так, але нікому про це не кажи.
– І скільки він заплатив?
– Цього вже я не знаю. Він усе робив через Солар.
Ліла напружилася:
– Тобто як?
– Ну, ти ж знаєш, що ні Марчелло, ні Мікеле в армії не служили. Вони домовилися, щоб їх визнали непридатними через легеневу недостатність.
– Їх? Як таке може бути?
– Може, якщо маєш зв’язки.
– А Стефано?
– Він звернувся до знайомих Марчелло й Мікеле. Якщо заплатити, то через зв’язки тобі зроблять послугу.
Того самого дня після обіду подруга розповіла мені все, про що довідалася, але з таким видом, ніби не усвідомлювала, які то погані новини для Антоніо. Вона була збуджена – так, збуджена! – через те, що дізналася: союз між її чоловіком і Соларами виник зовсім не через комерційні потреби, то була давня співпраця, що зародилася ще до їхніх заручин.
«Він дурив мене від самого початку», – повторювала вона сама собі майже із задоволенням, ніби та історія з армією остаточно відкрила їй справжню натуру Стефано й тепер вона почувалася вільною. А я все ніяк не могла повірити в те, що почула:
– Як ти думаєш, якщо Антоніо у військкоматі не дадуть звільнення, Солари йому допоможуть?
Ліла поглянула на мене роздратовано, наче я сказала щось недоречне, і відрубала коротко:
– Антоніо нізащо не попросить Солар.
13
Я не обмовилася і словом про ту розмову своєму хлопцеві. Намагалася уникати його, сказала, що в мене дуже багато домашніх завдань і треба готуватися до наступних опитувань у класі.
То було не лише виправдання: навчання в ліцеї справді нагадувало пекло. Інспектори тиснули на директора, директор – на викладачів, викладачі насідали на студентів, а студенти знущалися одне з одного. Більшість із нас ледве справлялися з обсягом домашніх завдань, але нас тішило те, що ходити на заняття треба через день. Лише незначна частина студентів обурювалася через незадовільний стан будівлі, втрату навчальних годин і вимагала негайного повернення до нормального розкладу. Керував ними Ніно Сарраторе, і саме цей факт ускладнив моє життя ще більше.
Я