Історія нового імені. Элена ФеррантеЧитать онлайн книгу.
як так, що дітей у них немає? Стефано не старається чи щось із ним не так? Моя мати, яка ті натяки розуміла з першого слова, відповідала серйозно: «Надто швидко, дай їм спокій, чого причепився?» А сама подумки тішилася ще більше за нього, що ковбасник Карраччі, незважаючи на всі його гроші, був негодящий у ліжку.
Стіл було вже накрито, чекали на мене, щоб сідати їсти. Батько всівся до столу з хитруватим видом і вдався до своїх звичних жартів, звертаючись до матері:
– Я ніколи тобі не казав: вибач, я занадто втомився, краще пограймо в дурня сьогодні ввечері.
– Ні, не казав, бо ти непристойний.
– А тобі хочеться, щоб я став пристойним?
– Трішки, не надто.
– Ну, то від сьогоднішнього вечора буду пристойним, як Стефано.
– Я ж сказала: без перебільшень!
Я терпіти не могла тих балачок. Вони розмовляли так, ніби були переконані, що я, мої брати й сестра нічого не розуміємо. А може, були впевнені, що розуміємо кожен натяк, але вважали, що саме так слід учити дітей, як бути чоловіками й жінками. Знесилена власними переживаннями, я ледве стримувалася, щоб не закричати, не брязнути тарілкою об підлогу, не втекти, щоб ніколи більше не чути своїх рідних, не бачити цвіль по кутках на стелі, облізлу фарбу на стінах, не відчувати запах їжі – усе це. Антоніо – як я могла втратити його через власну дурість! Я вже шкодувала, хотіла, щоб він мене пробачив. Якщо мені призначать перескладання на вересень, я не піду, хай мене відрахують із ліцею, і я відразу з ним одружуся. А потім мені спала на думку Ліла, те, на кого вона перетворилася, яким тоном говорила із Соларами, як вона міркувала, якою злою зробили її приниження і страждання. Так я після обіду промучилася півдня в полоні своїх незв’язних думок. Купання у ванній в новому домі, тривога через прохання Стефано і про те, як сповістити про нього подругу, роздуми, що саме від мене треба її чоловікові. І хімія. І Емпедокл. І навчання. І відмова від навчання. І врешті безжальний біль. Виходу не було. Так, ані я, ані Ліла ніколи не станемо такими, як ота дівчина, що чекала на Ніно біля ліцею після уроків. Нам обом чогось не вистачало – чогось невловного, але найголовнішого, що в ній було видно здалеку. Воно або є, або його немає. І щоб його мати, недостатньо вчити латину, грецьку та філософію. І навіть всі гроші від ковбас і черевиків не зарадили б.
Знадвору мене покликав Стефано. Я вибігла на вулицю і відразу помітила його пригнічений настрій. Він сказав, що хотів попросити мене, щоб я поїхала разом із ним забрати фото дружини, яке швачка виставила на вітрині без дозволу. «Зроби мені таку ласку», – пробурмотів він якомога ввічливіше. Потім мовчки всадовив мене до кабріолета, і ми щодуху помчали проти гарячого вітру.
Як тільки ми виїхали за межі нашого району, Стефано розговорився і не зупинявся, аж поки ми не доїхали до ательє. Він говорив на діалекті, але без лайки і насмішок. Почав із того, що має просити мене про послугу, але не сказав відразу, яку саме. Висловився якось туманно: якби я зробила ту послугу для нього,