Микола Зеров. Євгенія КужавськаЧитать онлайн книгу.
теж було неможливо. Він явно вирізнявся вмінням поводитися, якоюсь милою та природною інтелігенцією, життєрадісністю».
У жартівливому циклі сонетів «Зламався зуб» Зеров, змішуючи стилі, згадує і «Сонічку» і свого конкурента Сергія (напевно, Сергія Назимова, який теж виявляв знаки уваги до Соні Лободи і покинув Київ разом із білогвардійцями).
У 1911–1912 рр. Зеров починає друкуватися в журналі «Світло», з’являються його літературно-критичні публікації, невеликі за обсягом презентації українських книжкових новинок. То було періодичне педагогічне видання, що боролося за українську школу, редактором-видавцем якого була Марія Старицька. Столипінські циркуляри оголошували боротьбу з українством державним завданням, «Світло» ж намагалося відстояти рубежі українства бодай на педагогічній ниві. Трохи більш ніж за півроку в оперному театрі у Столипіна стрілятиме колишній випускник 1-ї київської гімназії Дмитро Богров. На цю подію відреагує в листі до Романовського Микола Зеров: «А Столипін таки дав дуба». Хоч сам Зеров не намагався зануритися в стихію політичної боротьби і визначав своїм завданням культурницьку роботу. На сторінках «Слова» він уперше вступає в полеміку із Сергієм Єфремовим, висловлює сумніви щодо його теорії культурної залежності міста від села і вбачає перспективи національно-культурного порятунку в залученні до цього процесу урбаністичного сегмента. У «Світлі», окрім бібліографічних розвідок, Зеров починає друкувати і літературно-критичні статті, наприклад стаття «Пам’яті М. Коцюбинського» («Світло», 1913, № 8), рецензія на монографію С. Єфремова про Івана Франка «Співець боротьби і контрастів»: поступово бібліограф Зеров перетворюється на літературного критика.
У наступні 1913–1914 рр. Микола Костянтинович працює над дипломною роботою під керівництвом приват-доцента Василя Данилевича. Тема дипломної роботи: «‘‘Исторіи презільной брані’’ Григорія Грабянки». Про наукового керівника Зеров був не надто високої думки, той просто не заважав йому працювати. Можливо, саме тому, що не знайшов собі сильного керівника, який міг би забезпечити йому протекцію, Микола Костянтинович не залишився при університеті. Тож із серпня 1914 року наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначають викладачем історії в златопільську чоловічу гімназію. Так починається златопільське «заслання», яке протриває аж до весни 1917 року.
З початком війни майбутня дружина Миколи Костянтиновича Софія Лобода вирушить на фронт як сестра-господиня на харчувальному пункті для робітників, Микола Зеров зустріне світову війну у відкритому всім вітрам Златополі. Тут викладач Зеров стає улюбленцем двох гімназій – жіночої і чоловічої. У жіночій він починає викладати з 1916 року. І хоч його гімназійний друг Олексій Гольденвейзер був здивований, дізнавшись, що однокласник приміряв педагогічне амплуа, Микола Костянтинович уперше продемонстрував викладацький хист саме у Златополі. Гольденвейзер, з яким Зеров випускав того самого «Скучающего осьмиклассника» писав