Загублена земля. Темна вежа III. Стивен КингЧитать онлайн книгу.
зрозумівши, хто він насправді, вони припинили спроби його вбити. Авжеж, він був втіленням демона – чи тінню якогось бога. Його називали Мір, що мовою цього народу означало «світ під світом». Його зріст сягав сімдесяти футів. Але зараз, через вісімнадцять чи більше століть незаперечного владарювання у Західному Лісі, ведмідь помирав. Можливо, його смерть чаїлася в мікроскопічному організмі, що потрапив усередину разом із їжею чи водою, можливо, її спричинив старезний вік, та найвірогідніше, і те, і те подіяло разом. Суть полягала не в причині, а в наслідку – в міфічному мозку ведмедя, пожираючи його, швидко розмножувалася колонія паразитів. І після незліченних років розважного й брутального перебування при своєму розумі Мір сказився.
Ведмідь і раніше знав, що в його лісах знову з’явилися люди. Він був царем лісу, і хоча той простягався на величезні відстані, увагу правителя не оминала жодна значуща подія. Новоприбулих він уникав, та не тому, що боявся, а тому, що йому було до них байдуже, так само, як і їм до нього. А тоді паразити почали свою підривну роботу, він шаленів усе більше і зрештою впевнився у тому, що повернувся Прадавній Народ, люди, що ставили пастки й палили ліс та незабаром знову почнуть вдаватися до своїх старих дурних витівок. Лежачи в своїй останній печері за тридцять миль від новоприбулих і з кожним новим світанком стаючи слабшим, ніж увечері, він поступово дійшов висновку, що Прадавній Народ нарешті знайшов дієву зброю: отруту.
І цього разу він прийшов не помститися за якусь дрібну подряпину, а знищити цих людей, стерти їх з лиця землі, поки їхня отрута ще не встигла його вбити… але дорогою всі думки зникли. Залишилася тільки сліпа розпечена лють, рипуче дзижчання чогось угорі голови – чогось, що крутилося у нього в скроні й раніше просто тишком-нишком робило свою справу, – а ще запах, що поступово дужчав і не давав йому втратити шлях до табору трьох подорожніх.
Ведмідь, чиє справжнє ім’я було зовсім не Мір, прокладав собі дорогу крізь ліс, наче ходячий будинок, кошлата вежа з червонувато-бурими очима. Ті очі горіли від лихоманки й шаленства.
Величезна голова, на якій дорогою з’явився вінок зі зламаного гілля і ялинової глиці, безперервно крутилася з боку в бік. Мало не щохвилини ведмідь чхав, і тоді лісом розносився притлумлений вибух – АП-ЧХИ! – і з його ніздрів разом зі шмарклями вилітали хмарки звивистих білих паразитів. Лапи, озброєні крученими кігтями, шарпали дерева. Він ішов на задніх лапах, глибоко вгрузаючи в м’яку чорну землю під деревами. Від ведмедя пахло свіжим бальзамом і тхнуло старим кислим лайном.
Те, що сиділо в нього в голові, скрекотало й верещало, верещало й скрекотало.
Шлях ведмедя залишався майже незмінним: пряма лінія, що приведе його до табору тих, хто насмілився повернутися до його лісу, зважився влити йому в голову це темно-зелене страждання. Прадавній це народ чи новий, він має померти. Натрапивши на сухе дерево, ведмідь часом відступав від прямої лінії, щоб звалити його. Йому подобався сухий тріск, з яким гучно