Повне зібрання творів. Антуан де Сент-ЭкзюпериЧитать онлайн книгу.
у вежі, щоб бути справедливим? Але тепер, коли я надто близько бачив людей, я вже втомився.
– Покажись мені, Господи, – бо все стає важким, коли втрачаєш смак Бога».
Після великого тріумфу мені приснився сон.
Адже я ввійшов переможцем у місто, і юрба заполонила вулиці під хмарою корогв, кричала й співала, помітивши мене. А квіти вистеляли нам дорогу нашої слави. Та Господь наповнив мене лише єдиним гірким почуттям. Я був, здавалося мені, в’язнем недоумкуватого народу.
Адже юрба, яка оспівує тебе, робить тебе передусім страхітливо самотнім! Те, що дають тобі, відокремлюється від тебе, бо немає місточка між тобою та іншим, хіба що на шляхах Божих. Тільки люди, які простираються разом зі мною в молитві, – мої справжні товариші. Ми приголомшені однаковою мірою і є зернами одного колоса, чекаючи хліба. А ці люди обожнюють мене й створюють у мені пустелю, бо я не вмію шанувати тих, хто помиляється, й не можу погодитись на таке обожнення мене. Я не вмію сприймати фіміам, бо не суджу про себе за думкою інших і втомився від себе, мені важко носити себе самого і мені треба, щоб увійти до Бога, позбутися самого себе. Отож ті, хто кадить мені фіміам, засмучують мене й роблять пустельним, наче порожню криницю, до якої схиляються спраглі люди. Я не можу нічого дати, що було б чогось варте, і вже не можу нічого отримати від цих людей, простертих переді мною.
Адже я маю потребу передусім у тому, хто є вікном, відчиненим на море, а не дзеркалом, яке наганяє на мене нудьгу.
Серед цієї юрби мені видаються гідними тільки мерці, що вже не переймаються марнотою.
І тоді мені приснився той сон, вітання полишили мене, мов порожній звук, що вже нічого не навчить мене.
Над морем нависала крута і слизька дорога. Буря немов прорвала повен міх, і з нього витікала ніч. Затявшись, я піднімався до Бога, щоб запитати його про причину речей і щоб він пояснив мені, до чого вела та самовіддача, яку начебто накинули мені.
Але на вершині гори я побачив тільки важку брилу з чорного граніту, яка й була Богом.
– Це таки він, – сказав я собі, – незмінний і непідкупний, – бо ще сподівався, що моя самотність не поглибиться.
– Господи, – казав я йому, – напути мене. Мої друзі, товариші та піддані для мене лише ляльки, наділені голосом. Я тримаю їх у руці й орудую ними, як мені заманеться. Мені дошкуляє не те, що вони коряться мені, бо ж добре, коли моя мудрість зіходить на них. А те, що вони стали дзеркальним відображенням, яке робить мене ще самотнішим за прокаженого. Якщо я сміюсь, сміються й вони. Якщо мовчу, вони похмурніють. Моє слово, я знаю, наповнює їх, мов вітер дерева. Тільки я наповнюю їх. Я вже нічому не можу віддавати себе, бо серед цієї незмірної аудиторії чую лише власний голос, який вони відсилають мені, мов закрижаніле відлуння храму. Чому любов лякає мене і чого я маю чекати від цієї любові, яка є лише моїм помноженням?
Але гранітна брила, по якій стікали блискучі краплі дощу, була непроникна.
– Господи, – сказав я йому, – на сусідній гілці сидить чорний