Том Соєр – детектив. Марк ТвенЧитать онлайн книгу.
зрозуміє, що його обікрали, і кинеться сюди, до нас, бо цей чоловік нікого і нічого не боявся. Отже, він повинен з’явитися тут, і тоді або ми муситимемо викинути його за борт, або спробуємо покінчити з ним в інший спосіб. Від таких думок мене усипало морозом, бо я зовсім не такий сміливець, як деякі люди, утім, я надто добре уявляв, чим усе це може для мене закінчитися, якщо я покажу, що злякався. У мене ще жевріла надія на те, що пароплав де-небудь зупиниться, ми зійдемо на берег і сховаємося, уникнувши таким чином сутички з Бедом Діксоном. Проте шансів на це було зовсім мало, бо на Верхній Міссісіпі пароплави рідко зупиняються на пристані.
Час тягнувся дуже повільно, а наш спільник досі не прийшов. Уже почало розвиднятися, а він усе не з’являвся.
– Чорт забирай! – сказав я Гелові. – Що ти про це думаєш, га? Чи не здається тобі, що тут щось не чисто?!
– От чорт! – відповів мені Гел. – Чи не обдурив він нас? Подивись-но, що в пакунку!
Я розгорнув згорток, і – Боже-світе! – там не було нічого, крім двох невеликих грудочок цукру. То ось чому Бед Діксон так спокійнісінько сидів у каюті і спав усю ніч! Спритно, еге ж? І я вважаю, що дуже спритно! Він наперед підготував другий такий самий пакунок із цукром і підмінив його у нас під носом.
Ми з Гелом почувалися добряче ошуканими. Але треба було терміново придумати якийсь план. І ми це зробили. Нам необхідно було загорнути шматочки цукру в пакунок точнісінько так, як це було раніше, і тихенько повернутися назад, у каюту. А там – покласти згорток туди, де він лежав, – на ліжко, і удати, що ми гадки не маємо про його обман і про те, як він посміявся з нас, старанно вдаючи, що хропе. А потім не спускати з нього очей і невідступно ходити за ним слідком. Щойно ми висядемо на берег, у першу ж ніч нам треба буде напоїти його, обшукати, забрати діаманти і прикінчити його, якщо це не буде занадто ризиковано. Якщо ми зможемо відібрати у нього діаманти, то в будь-якому разі його доведеться позбутися, бо він не одстане і рано чи пізно сам нас порішить. Правду кажучи, я мало вірив в успіх цього плану. Я знав, що найпростіше буде його напоїти, бо він був завжди не від того, щоб хильнути. Та чи є у цьому сенс? Ми можемо обшукувати його як завгодно довго і зрештою не знайти нічого…
Коли мені сяйнула одна думка, я страшенно розхвилювався! Несподівано я дещо зметикував і відчув, як мій мозок від напруги немов перекинувся в голові. Я миттєво заспокоївся, зрадівши своїй здогадці. Бачте, у той момент я сидів босий, без чобіт, щоб дати ногам хоча б невеликий відпочинок. І саме в ту хвилину я взяв один чобіт, щоб узути його, і випадково звернув увагу на підбор. І миттю я все зрозумів! Ви ще не забули про невелику викрутку?
– Ні, звичайно! – схвильовано вигукнув Том.
– Отож і я, щойно побачив підбор, зараз же зміркував, де було сховано діаманти! Зверніть на нього увагу: до підбора в чоботі маленькими гвинтиками кріпиться сталева пластинка. Гвинтиків у Беда більше