Эротические рассказы

Ліля. Париж. Кохання. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.

Ліля. Париж. Кохання - Галина Горицька


Скачать книгу
що на землі заважали танкам противника під час Другої світової перейти рубіж великих міст. Я ледь не обперлась об один із них і відчула, як він боляче кольнув мене під ребра.

      Шваб подивився на мобільник, що розривався від миготіння, і розвів руками:

      – Послухайте, не для підготовленого… не для історика… досить складно сперечатися на такому рівні. Тим паче я розумію, що це питання вас дуже хвилює, воно є особистим для вас і тому ви нервуєтесь ще більше. Та й мені вже час – дружина чекає з пфанлє[49]. Кхм-кхм. Продовжимо завтра.

      9

      Ресторан виявився затишним, та й і був у двох кроках від тієї стародавньої церкви, де вчора в мене була запекла дискусія з істориком, і від нашого готелю. Власне, все містечко було не те що компактним, а ну просто маленьким. Надворі лило як із відра й починало падати щось біле, а всередині, на противагу, затишно потріскували дрова в комині. Двом підтягнутим американцям принесли їхнє замовлення, але порції виявилися такими великими, що вони пороззявляли роти й одразу попросили відкласти й запакувати із собою. Все видавалось ідеальним з одним суттєвим мінусом для мене: вино було слабеньким, а саме тепер це було вкрай погано. Я пила другий келих і чекала на мою дівчинку, роздивляючись картини на стінах, усі як один в один із медіальним сюжетом, і старі балки стелі. Я знала, що розмова буде не з легких, і хотіла бути трохи п’яною, трохи більш спорядженою до експедиції з пошуків розуміння Максим у дрімучому лісі почуттів, трохи більш підготованою до емпатії та поразки. Трохи більш… якою? Розслабленою? Я не знала напевно, чого я прагнула, доки напивалася. Потім зрозуміла, що до смерті боялася цієї розмови. Боялася вкрай.

      – Сосиски чудові… Чи як вони тут називаються? – чавкаючи своїм прекрасним ротиком, промовила Макс.

      – Що? А… не знаю, – пробурчала я, намурмосившись.

      – Гаразд, не хочеш про ковбаски, давай про померлих предків. Ти обіцяла розповісти, чому ми тут. Пам’ятаєш?..

      Запала ніякова мовчанка. Я все дивилась, як за вікном падав сніг, спочатку схожий на дощ, а потім на якесь м’яке пір’я, що розчинялося в повітрі, не встигаючи долетіти до землі, немов то були пір’їни з крил янголів, і простим смертним зась отримати такий сувенір. Коли стало ще холодніше, сніг, сформувавшись у білі, чіткі сніжинки, нарешті, повалив рясно й випав на мокру бруківку середньовічного міста. А інакше бути не могло. Зима.

      Холод і морок…

* * *

      «Усе, що робиться – робиться на краще». «Те, що не можеш змінити – треба прийняти». Чули про таке? Авжеж, чули… і прислухалися. Звісно, прислухалися до цих настанов. І єдиний раз, коли ви до них не прислухалися і зробити анічогісінько не змогли – коли це було справді важливим. І плювати, що минули століття. Плювати, що то навіть, може, неправда все, а легенда, казка, вигадка…

      – Агов! Ти мене чуєш? Я запитала: що ми тут робимо?

      – Я тут, бо в хроніках мого роду написано, що це може мене змінити.

      – Що..?

      – Ну


Скачать книгу

<p>49</p>

Швабське традиційне блюдо – смажена картопля на пательні.

Яндекс.Метрика