Дороті та Чарівник у Країні Оз. Лаймен Фрэнк БаумЧитать онлайн книгу.
перешкоди долалися завдяки скляним місткам надзвичайної краси. Тож Дороті й Зеб вийшли з коляски і покрокували пішки поруч із Принцом, щоб краще розгледіти рослини і квіти.
– Хто побудував ці прекрасні мости? – запитала дівчинка.
– Їх ніхто не будував, – відповів чоловік із зіркою. – Вони самі виросли.
– Як дивно, – сказала Дороті. – А скляні будинки у вашому місті теж виростають самі?
– Звичайно! – була відповідь. – Їм, щоправда, потрібно багато років, щоб піднятися на повний зріст. Ось чому ми так засмутилися, коли Дощ із каменів побив деякі вежі й поколов дахи.
– Хіба їх не можна полагодити? – запитала Дороті.
– Ні, але з часом вони зростуться самі. Нам залишається тільки чекати.
На околицях міста траплялося чимало розкішних квітників, але Дороті ніяк не вдавалося визначити, які квіти там росли, бо їхнє забарвлення постійно змінювалося завдяки грі променів, що виходили з шести світил. Квіти були то рожевими, то білими, часом блакитними, а інколи – жовтими. Низькорослим широколистим рослинам теж добре рослося на цій землі, їх також не обійшла невпинна зміна кольору.
Коли процесія дісталася лугу, Джим поспішно нахилився до трави і став її пощипувати.
– Нічого собі країна! – бурчав він, ні до кого особливо не звертаючись. – Поважний кінь змушений харчуватися рожевою травою!
– Вона радше фіолетова, – поправив його Чарівник, висунувшись із коляски.
– А тепер блакитна, – поскаржився кінь. – Все одно що веселку жуєш.
– І як вона на смак? – поцікавився Чарівник.
– До речі, непогана, – зізнався Джим. – Було б її в достатку – я б на колір не дивився.
Тим часом компанія досягла краю свіжозораного поля, і Принц, озирнувшись до Дороті, оголосив:
– Ось тут ми висаджуємо рослини.
Кілька листелюдей зі скляними лопатами вийшли наперед і почали рити яму. В неї вони опустили обидві половинки Чаклуна і закидали зверху землею. Інші тим часом принесли води зі струмка і полили грядку.
– Він скоро повинен зійти, – сказав Принц. – А з часом перетвориться на пишний кущ, з якого можна буде зібрати кілька добірних чаклунів.
– Невже ви всі виростаєте на кущах? – запитав вражений хлопчик.
– Звісно, – відповіли йому. – А у вас на поверхні Землі хіба не всі люди виростають на кущах?
– Ми про таке й не чули.
– Подумати тільки! Якщо ви підете за мною в один із наших громадських садів, я розповім і покажу вам, як ми ростемо в Землі листелюдей.
Виявилося, що місцеві жителі, хоч і могли гуляти по повітрю, вважали за краще все-таки пересуватися по землі. У їхніх помешканнях не було сходинок, вони їх не потребували, але по пласкій поверхні ходили, як звичайні люди.
Маленька група мандрівників слідувала за Принцом по доріжках, часом переходячи через струмки по скляних мостах, поки нарешті не підійшла до саду, оточеного високою огорожею. Джим відмовився покинути луг, насолоджуючись