Війна. Андрей КурковЧитать онлайн книгу.
перед старшокласниками. Узагалі на ці дні в усіх школах міста було заплановано літературні вечори, присвячені 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Але тепер, звичайно, ці вечори правильніше називати «літературно-політичними». Я вже виступав на одному з них у 91-й школі. Це була просто розмова про війну, про страх, про Небесну сотню та про майбутнє. Доросла розмова зі старшокласниками, які задавали недитячі питання: «Що буде далі? Як можна вплинути на майбутнє України? Чи зможе новий український уряд витягнути країну з економічної та моральної діри?» У школі на Оболоні політичних питань було менше, а Тараса Шевченка – трохи більше. Але і в очах у дітей, і в їхніх учителів – однакове занепокоєння.
Увечері відкривали Українсько-Турецький культурний центр на Саксаганського, 3, якраз навпроти Будинку кіно. У невеликому залі зібралося з п’ятдесят людей. Діти з міжнародної школи «Меридіан» прочитали вірші того ж Тараса Шевченка турецькою, корейською, азербайджанською. Енвер Ізмайлов зіграв на гітарі дві композиції – одну з мотивів українських народних пісень, одну з мотивів кримськотатарських. Потім пили чай, їли східні солодощі та спілкувалися. З центру вийшли втрьох із Миколою Кравченком і Володею з видавництва «Ніка-центр». Вирішили пройтися пішки до метро «Хрещатик». Володя по дорозі все питав: «Чому Красовицький подає на мене до суду?» А Микола йому терпляче пояснював: «Так треба, такі правила. На нього подають до суду ті, кому він заборгував гроші, а він мусить подати в суд на тих, хто заборгували йому». У цій ситуації головним боржником залишається держава. Вона три роки майже не розраховувалася за книжкове «держзамовлення». Видавництву «Фоліо» держава заборгувала чотири з половиною мільйона гривень, іншим видавництвам менше. Але тепер усі вони на межі банкрутства.
Тротуари на Хрещатику навпроти колишнього книжкового «Знання» розібрано й перетворено на стовпчики та стінки з цегли, дуже схоже все це на майданчики для гри в пейнтбол. Треба вже повертати центру Києва нормальний вигляд, але революціонери все ще відмовляються залишати мерію та роз’їжджатися по домівках.
Бондаренко, тимчасовий голова Київської адміністрації, спокійно скаржиться, що й досі не може навести лад і не може звільнити мерію від революціонерів, які живуть у ній. Там занадто багато різних груп, одна одну вони не слухають, деякі революціонери вимагають безкоштовну квартиру, хтось просить прописку, хтось просить допомогти йому знайти постійну роботу в Києві. Вони ж «узяли» Київ, відібрали його в Януковича. Тепер сподіваються, що їм за це віддячать. Хоча чим нормальна країна, звільнена від корупції, не найкраща вдячність для всіх її нормальних громадян? Але в тому ж бо і справа, що боротьба радикалізує нормальних громадян, а громадяни, які стали радикальними, навряд чи є нормальними і повністю усвідомлюють свої дії. Має пройти якийсь час. Країні потрібен спокій, як хворому, що видужує. Тільки поки що цього спокою немає, бо поруч перебуває стурбована «єврореволюцією» Росія