П’ятеро. Владимир Евгеньевич ЖаботинскийЧитать онлайн книгу.
числа через зубний біль».
Ми добряче від’їхали; він чудово гріб, і знався на всіх човнярських словах. Вітер сьогодні знову розгуляється до п’ятої години, і не просто вітер, а саме «трамонтан»[13]. «Затабаньте правим, бо наскочимо на той дубок[14]». «Дивіться – подохла морська свиня», – при цьому вказуючи пальцем на тушу дельфіна, що була викинута вчора бурею на нижнє підмостя хвилеріза неподалік від маяка.
У проміжках між морехідними примітками він надав мені багато уривчастих відомостей про сім’ю. Батько кожного ранку «шкварить конкою до контори», тому він такий небезпечний, коли не хочеться йти до гімназії – мусиш виходити з дому разом з ним. Увечері дома «товчок» (тобто товкучки): це до старшої сестри приходять «її пасажири», здебільшого студенти. Є ще старший брат Марко, людина нічого собі, «портативний», але «тютя» (цього терміна я не знав: мабуть, на зразок фофана[15] або роззяви). Марко того року «ніцшеанець». Серьожа про нього склав такого вірша:
В штанах діра, в ідеях модних вічно;
Людина вчена й тричі другорічник.
– Це у нас вдома, – додав він, – мій фах. Маруся вимагає, щоб про кожного її пасажира був вірш.
Сестра Ліка, мабуть, теж старша за Серьожу, «догризла останні нігті, і тепер нудьгує і злиться на всю Одесу». Наймолодший – Торік, але він «опора престолу»: про все «міркує настільки вірно, що здалеку можна скиснути».
До маяка, я забув вам сказати, ми потрапили таким чином: угледівши дубок, на який ми б наскочили, якби він не велів «табанити», Серьожа згадав, що тепер біля Андросівського молу[16] багацько дубків із Херсона – везуть монастирські[17] кавуни.
– Хочете, подамося туди? Там і пообідаємо, я пригощаю.
Дуже затишно і кумедно мені було з ним, а на дачі човен до вечора нікому не знадобиться, до того ж він обіцяв по дорозі назад підібрати «одного з обжорки», той буде гребти, а я відпочину. Я погодився, і ми «подалися» до порту, обігнувши маяк і витративши на цю справу години три, через вітер і брижі і необхідність кожні півгодини вичерпувати з-під настилу все Чорне море.
– Сухопутні вони у вас адмірали, – сварився Серьожа на адресу моїх друзів, що так недбало утримували човен.
До пристані серед дубків мусили пробиратися крізь тисняву, наче в базарні години на Товчку: малі судна ледь не терлися одне об одного, і Серьожа знав, де дубок, де баркас, де фелюка і ще п’ять чи десять назв. Мабуть, і його тут багато хто знав. З палуб, захаращених кавунами, разів зо три його кликнули ласкаво, приблизно так:
– Ого, Серьожка, – ти куди, гобелка? Чєго у клас не ходиш, сучий сину? Як живеться?
На що він незмінно відповідав:
– Скандібобером! – тобто, судячи з тону, відмінно живеться. З однієї «фелюки» йому, скалячи білі зуби, молодець у червоній фесці щось вигукнув по-грецьки, і Серьожа обізвався тією ж мовою; я її не знаю, на жаль, але розібрав закінчення фрази – «тін мітера су», знахідний відмінок від слова, що означає: твоя мати. У бесідах зі мною Серьожа від
Трамонтан (від
Дубок – найбільш поширене на Чорному та Азовському морях вітрильне дерев’яне судно прибережного плавання.
Від власного імені Феофан (
Андросівський мол – один з молів одеського порту, побудований 1842 року, названий за іменем його будівельника – підрядника Андросова.
Сорт кавуна.