П’ятеро. Владимир Евгеньевич ЖаботинскийЧитать онлайн книгу.
не знаю. Послухати її – мало не всі, довго чи побіжно, осяяні були по черзі її милістю до тої самої «межі», точного розташування якої воліла не знати Анна Михайлівна; і Маруся, коли я якось повторив їй слова матері, порадила: «а ви маму заспокійте: до діафрагми». Одного разу з іншої кімнати я почув її голос (вона була у вітальні, і коло неї там гуло п’ять або шість баритонів): «ой, тато, не заходь, я сиджу в когось на колінах – не пам’ятаю, у кого». Йдучи увечері на музику з рум’яним білопідкладочником, вона при мені сказала матері: «піду переодягнусь, не ввічливо йти до парку з кавалером у блузці, яка застібається ззаду»; студент почервонів, а мудра Анна Михайлівна відгукнулася критично лише у літературному сенсі:
– Однобічний у тебе стиль, Марусю.
Коли ми подружилися, я раз запитав:
– Що це, Маруся, – «стиль» такий чи насправді правда?
Вона відрізала:
– Вас, газетярів, я не спокушаю, так ви й не турбуйтеся. Ну, а як би і правда, то що?
– Багато їх…
– А ви на мене добре подивіться, особливо у профіль: поменшало?
Урешті-решт, не моя це була справа: а кращу за Марусю я не зустрічав дівчат на світі. Не можу її забути; вже мені закидали, що в усіх моїх, між справами, нальотах на белетристику так чи інакше завжди проступає вона, її гонор, її безбожні правила сердечного життя, її червоне волосся. Нічого не можу зробити. Дивлячись на неї якось з кутка у їхній вітальні, раптом я згадав слово Енріко Феррі[39], не пам’ятаю про кого, що почув колись у Римі на лекції: che bella pianta umana, «який прекрасний паросток людський»; і тоді я ще не знав, який справді красивий, скільки криці під її оксамитом, і як це все дико, страшно, жахливо і піднесено скінчиться.
V. Світ «ділов»
Безумовно, було в цьому домі й інше життя, окрім старшої дочки і юрби, що в неї збиралася; тільки дуже воно здавалося заслоненим, і сам Ігнац Альбертович говорив про себе і дружину і гостей не Марусиних:
– Ми – друга гарнітура…
Між іншим сталось так, що в подальшому ході різних розгалужень цієї веселої й гіркої історії тим, що були «заслонені», дісталися видні ролі; треба і їх пом’янути.
Були «Нюра і Нюта» – мати і дочка; дочка називала матусю на ім’я. Власне звали старшу пані Анною, а панянку Ноемі – на біблійному імені наполягав батько; він же, говорили, дуже обурювався, що мати і дочка, хоч і не офіційно, славляться як нібито тезки всупереч єврейській традиції; але на нього мало звертали уваги, людина він була сором’язлива, мовчазна і часто їздив по справах. Нюра і Нюта не тільки собі прізвиська вигадали схожі – вони і одягалися однаково, і зачіски робили одна під одну, і завжди були нерозлучні. Здається, вони й губи підфарбовували – серйозна за тих часів кримінальщина. «У Нюри з Нютою є щось хибне», запевняла Маруся; а Серьожа їх, навпаки, захищав так: «Нічого подібного, просто дурня клеять»; причому цей обмін думок стався у присутності самих Нюри й Нюти і моєму і ще всякого різного народу, і ніхто не образився, тільки мати і дочка, що сиділи поруч, повернули під однаковим
Енріко Феррі (1856–1929) – італійський кримінолог і політичний діяч.