Буйний День. Джек ЛондонЧитать онлайн книгу.
від’їжджати. Він попросив, щоб привели Каму, погонича його собак. Той Кама був індіянин-танана. Він давно вже покинув своє плем’я і служив білим, що навалою прийшли на землю його батьків. За часинку він увійшов до «Тіволі». Серед гумору гулянки цей чудовий взірець дикунської раси, сам ще дикун, високий, сухорлявий, м’язистий, загорнений у хутро, спокійно й байдуже стояв і слухав Гарнішевого наказу.
– Гм… – приказував він, загинаючи пальці за кожним загадом. – Забери листи від Ролінза… склади їх у санки… візьми харчу собакам до Селкірка… Гадаєш, у Селкірку є багато собачого харчу?
– Авжеж є, Камо.
– Гм… О дев’ятій годині приїдь сюди з санками; не забудь лижви. Намет – ні. А може, взяти опону, оту малу?
– Не треба, – рішуче відповів Буйний День.
– Дуже вже холодно.
– Ми поїдемо хутко. Повеземо купу листів туди, тоді купу листів звідти. Ти ж чоловік дужий. Холодніше буде – хутчіше їхатимемо, та й гаразд.
– Авжеж, гаразд, – пробурмотів покірливо Кама. – Чорт бери, що холодно. О дев’ятій я буду готовий.
Він повернувся на п’ятах своїх мокасинів і вийшов, незворушний і мовчазний, як той сфінкс, ні з ким не прощаючись і не розглядаючись на боки. А Діва відвела Буйного Дня в куток.
– Слухай-но, – сказала вона, – то це ти, виходить, усе за вітром пустив?
– Аж засвистіло.
– У мене в Маковому сейфі лежить вісім тисяч… – почала була вона.
Та Буйний День не дав їй доказати. Йому вже вздрілися поворозки від фартуха. І він сахнувся вбік, як невиїжджений жеребчик.
– Пусте, – сказав він. – Голий я прийшов на цей світ, голий і піду з нього. І відколи я тут, тільки те й роблю, що все пускаю за вітром. Ходімо краще потанцюємо вальса.
– Та послухай же! Гроші ж мої лежать дурно, позич їх у мене… або візьми як пай до спілки, – додала вона похапцем, побачивши його стривожений вираз.
– Я нікого до спілки не приймаю, – відповів він. – Я сам себе фінансую, і коли загребу шмат – то вже все моє! Дякую, рибонько, дуже тобі вдячний! Я своє надолужу, перевозячи пошту.
– Еламе!.. – прошепотіла вона з ласкавим докором.
Нараз, чудово вдавши буйний захват, він помчав її в танцювальну кімнату і шалено закрутив у вальсі; а вона думала про залізне серце цього чоловіка, що стискав її в своїх обіймах і опинався всім її хитрощам.
О шостій уранці, розпалений від віскі, проте зовсім не п’яний, він стояв біля прилавка й показував свою силу. Це була така спроба: двоє ставали навскоси один проти одного, правими ліктями спиралися на стіл і, зчепившись руками, намагалися пригнути один одному руку до стільниці. Один за одним пробував свою силу, але нікому не пощастило пригнути Гарнішеву руку. Навіть обидва велетні, Олаф Гендерсон та француз Луї, зазнали поразки. Коли вони забурчали, що в нього якийсь особливий виверт, – він запропонував їм іншу спробу.
– Слухайте-но сюди! – гукнув він. – Я зараз зроблю дві речі. По-перше, зважу свою торбинку, а по-друге, закладусь на неї, що коли