Зелений Змій, або Алкогольні спогади. Джек ЛондонЧитать онлайн книгу.
він за її спиною грав на гармонії. Все було таке надзвичайне для мене. Я не танцював, але, сидячи за столом, дивився широко розплющеними очима на це диво. Я був тільки маленьким хлопчиком, і багато було в житті такого, чого я ще не знав. Так минав час. Парубки-ірландці почали частіше припадати до чарки. Стало ще веселіше. Я помітив, що дехто з них спотикається й падає, танцюючи, а один заснув у кутку. Дехто з дівчат почали нарікати та хотіли податися геть. Інші весело реготали і, певне, раді були б, аби щось трапилося.
Коли наші господарі-італійці запропонували мені разом з іншими вина – я відмовився. Я мав уже досвід з пивом, і цього було з мене досить. Не мав я охоти скуштувати знов того добра. Як на лихо один молодий італієць Пітер, великий штукар, побачивши, що я сиджу відлюдно, взяв до половини налиту шклянку вина та простяг її мені. Він сидів насупроти мене по той бік столу. Я відмовився. Обличчя йому зробилося похмурим, і він настирливо давав мені вино. І тоді жах охопив мене, жах, причину якого я мушу пояснити.
Моя матір мала деякі власні теорії. По-перше, вона з певністю казала, що всі чорняві та темноокі люди дуже небезпечні. Нема потреби згадувати, що моя мати була білява. Далі: вона була переконана, що темноока латинська раса страшенно чутлива, страшенно зрадлива та дуже схильна до убивства. Знову ж таки, вбираючи в себе всі ті жахливі й дивні оповідання, що злітали з уст її, я неодноразово чув і запевнення, що коли образити італійця, – навіть легко й не навмисне, – то він обов’язково помститься, встромивши ножа тобі в спину. Це був її нестеменний вираз: – Устромить ножа тобі в спину.
Хоч і палко бажав я сьогодні вранці побачити, як Чорний Мат уб’є Тома Марісея, проте ані найменшого бажання не мав я, щоб танцюристи побачили, як ніж стирчить у моїй спині.
Я не умів ще відрізняти фактів від теорії. Я сліпо вірив у те, що оповідала мені мати про вдачу італійців. До того я мав якісь невиразні уявлення про священні права гостинності. Тут сидів зрадливий, вразливий, здатний на вбивство італієць. Він мене частував. Я був переконаний, що образив його, й він штрикне мене ножем. Так само й коняка брикнула б мене, якби я, ставши ззаду, смикнув її за хвоста. І цей італієць Пітер мав оті страшнючі чорні очі, про які говорила мені мати. І ці очі цілком різнилися від очей, які я досі знав: блакитні, сірі та ясно карі були в нашій родині, блідо-блакитні, веселі очі у ірландців. Можливо, Пітер був трохи напідпитку. Тільки його чорні очі дуже блищали, і в них миготіли якісь чортячі іскорки. В них було щось несвідоме, якась таємниця. І чи міг я, хлопчик семи років, проаналізувати це, та побачити в них тільки жартівливість? В них мені вбачалася видима смерть. Напівсвідомо я відмовився від вина. Вираз його очей змінився. Вони зробилися суворі й наказували мені, шклянку з вином він присунув ближче до мене.
Що міг я діяти? Потім не раз бувало, що заглядав я в очі смерті, але ніколи – пригадую – не почував я такого жаху смерті, як тоді. Я підніс шклянку до вуст, і Пітерові очі полагіднішали. Я побачив, що він не уб’є