Зелений Змій, або Алкогольні спогади. Джек ЛондонЧитать онлайн книгу.
освітлені, веселі, теплі взимку та темні й затишно-прохолодні влітку. Так, чудові, прекрасні місця були ті салуни-шинки.
Було мені десять років, як батьки мої кинули хліборобство та переїхали жити до міста. І тут, хлопчисько десяти років, я почав продавати на вулиці часописи. Одна причина була та, що потрібні були гроші. Друга – мені потрібний був рух. Я знайшов шлях до нештатної громадської книгозбірні та почав читати аж до повної нервової перевтоми. На бідному ранчо, де я досі жив, не було книжок. Якимось, справді, дивним способом я дістав чотири книжки, чудові книжки, які я просто проковтнув. Одна – життєпис Гарфілда; друга – мандрівки Африкою Поля дю Шайю; третя – новели Уйда, де бракувало останніх сорок сторінок; та четверта – Ірвінгова «Альгамбра». Цю останню дала мені шкільна вчителька. Я не був сміливою дитиною і не міг так, як Олівер Твіст, попрохати ще книжку. Повертаючи «Альгамбру», я сподівався, що вчителька дасть мені якусь іншу книжку. А як вона цього не зробила, радше недооцінила мене, то я проплакав усю дорогу додому. А від школи до ранчо було три милі. Я все ж таки сподівався та палко прагнув другої книжки, навіть ладен був попросити в учительки, але так і не зважився.
І ось тепер, опинившись в Окленді, я на полиці безкоштовної книгозбірні знайшов неосяжний широкий світ, що лежав поза моїм видноколом. Тут були тисячі книжок, таких гарних, як і мої чотири чарівні книжки. Були деякі навіть ще кращі. Книгозбірні в ті часи не дбали за дітей, і частенько мені до рук потрапляло не те, що треба. Пригадую, я зацікавився в каталозі нашою «Пригоди Перегріна Пікля» та й занотував цю книжку на аркушику. Бібліотекар дав мені повну збірку творів Смоллета в одному величезному томі. Я читав усе, але переважно історію і пригоди, та всі давні мандрівки. Я читав уранці, вдень і ввечері. Читав у ліжку і за столом. Читав, як ішов до школи та вертався додому; читав під час перерв, коли інші хлопці бавилися. Я читав до того, що почав «зачитуватися», кожному, хто підходив до мене, я казав: «Іди геть. Ти нервуєш мене».
Десяти років мене послано на вулицю продавати газети. Тоді вже ніколи було читати. Я почав захоплюватись боксом: учитися, як робити вибіг, хапати під руку та замірятися не туди, куди хочеш ударити. Мене цікавило все, що робило тіло гнучким та могло мене розвинути фізично. Але не менше я цікавився й салуном. Бував у багатьох. Пригадую, в ті часи на східному боці Бродвея, між Шостою та Сьомою вулицями, від ріжка до ріжка, була ціла низка тих салунів.
У салунах життя було різноманітне. Люди розмовляли дуже гучно, гучно реготали, – і взагалі у всьому почувалася якась широчінь, щось відмінне від звичайного, буденного, на події бідного існування. Це життя було надто жваве, часами навіть жахливе: частенько виникали колотнечі, лилася кров, і тоді з’являвся рослий полісмен, протискаючи собі шлях крізь юрбу. Великі то моменти для мене: в голові моїй роїлися картини диких свавільних боїв та цікавих пригод на морі й суходолі. Не було цих великих моментів, коли я, тюпаючи вулицею,