Міжзоряний мандрівник. Джек ЛондонЧитать онлайн книгу.
був родом селянин з округи Гамболт, дужий, добродушний простак, він був не від того, щоб чесно заробити який долар, потайки приносячи в’язням тютюн. Тієї ночі, повернувшись із Сан-Франціско, він приніс із собою п’ятнадцять фунтів добрячого тютюну. Він і раніше його приносив і завжди передавав Сесілю Вінвудові. Так і цього разу, нічого не підозрюючи, він передав йому в пекарні пакунок. У тому великому, загорнутому в папір пакунку був тільки невинний тютюн. Пекар-стукач із свого сховку бачив, як Вінвуд узяв той пакунок, і другого ранку доповів про це старшому наглядачеві.
Тим часом занадто жвава фантазія поета-фальшивника не знала стриму, і за цей його гріх я заплатив п’ятирічною ізоляцією та потрапив у самотинну камеру, де оце пишу. Тоді я ні про що не знав. Я нічогісінько не знав навіть про план масової втечі з в’язниці, що в нього Вінвуд утягнув сорок чоловік. Не тільки я, але й вони нічого не знали. Їм і на думку не спадало, що він провокує їх, а старший наглядач також не знав, що його обдурено. Найбезневинніший з усіх був Самерфейс. На своєму сумлінні він мав хіба лише те, що потайки приносив в’язням тютюн.
Проте вернімось до цієї безглуздої, небезпечної і мелодраматичної Вінвудової вигадки. Уранці, зустрівшись із старшим наглядачем, він тріумфував. Уява його зірвалася з припони.
– Ну що ж, – почав тюремник, – пакунок передано так, як ти сказав.
– І цього вистачило б, щоб висадити в повітря пів тюрми, – заявив Вінвуд.
– Чого вистачило б? – перепитав старший наглядач.
– Динаміту й детонаторів, – плів далі цей дурень. – Тридцять п’ять фунтів усього. Ваш шпиг бачив, як Самерфейс віддавав пакунок мені.
Тут старший наглядач, певно, мало не вмер на місці, і я цілком його розумію. Лишень подумати – тридцять п’ять фунтів динаміту в тюрмі!
Кажуть, що капітан Джемі – так прозвали старшого наглядача – сів і схопився руками за голову.
– Де ж той динаміт? – скрикнув він. – Мені його треба. Мерщій веди мене туди!
Сесіль Вінвуд побачив, що перебрав міри.
– Я сховав динаміт, – збрехав він. Йому нічого іншого й не залишалося робити. Бо то ж був тютюн у маленьких пачках, і він звичайним способом швидко розійшовся серед в’язнів.
– Дуже добре зробив, – сказав капітан Джемі, уже опанувавши себе. – Ходімо негайно до того сховку.
Та куди ж його йти, коли ніде ніякого динаміту не сховано? Він існував тільки в уяві негідника Вінвуда.
У великих тюрмах, таких як Сан-Квентін, завжди знайдеться чимало закутків, де що завгодно можна сховати. Вінвуд вів навмання капітана Джемі і, мабуть, гарячково шукав виходу.
Як потім капітан Джемі доповідав в’язничній управі і як свідчив сам Вінвуд, дорогою він сказав, що я допомагав йому ховати динаміт.
Я щойно вийшов із карцера, де пробув п’ять діб і з них вісімдесят годин у пекельній сорочці. Навіть мої тупоголові тюремники бачили, що я дуже знесилів і не можу працювати в майстерні. І ось мене, якому дали цілий день оклигувати від страшної кари, мене