. Читать онлайн книгу.
чоловіків геть калічили. Ні на хвилину не змовкали благання дати напитися, ридання, безглуздий белькіт, дике маячіння, і це робило нашу темницю божевільнею.
Розумієте, що вийшло? Та правда, що ми її казали на допитах, стала нашим прокляттям. Коли сорок чоловіків одностайно посвідчили те саме, начальник Есертен і капітан Джемі могли дійти тільки до одного висновку, а саме, що всі ті свідчення добре завчена брехня, яку кожен проказував, мов папуга.
Знову ж таки, становище начальства було таке саме безпорадне, як і наше. Потім я довідався, що навіть скликали телеграфом в’язничну управу, а охорону в’язниці підсилили двома ротами міліції штату.
Стояла зима, і мороз часом таки добре допікав, навіть у Каліфорнії. У карцер не давали укривал, тож уявіть собі, як холодно було лежати побитим тілам на крижаному камінні. Нарешті нам таки дали води. Знущаючись і лаючи нас, вартові притягли пожежні кишки й заходилися поливати камери сильними струменями води, завдаючи ще більшого болю нашим ранам. Цілі години лилася вода в камери, вона була вже нам по коліна, і ми кричали, щоб спинили її, так само несамовито, як перше її благали.
Не буду оповідати, що робилося далі. Скажу лише те, що з сорока довічно ув’язнених ніхто цілком не оклигав. Луїджі Полаццо так і не отямився. Довгаль Біл Годж теж помалу почав спадати з розуму, і за рік його також перевели у відділення для божевільних. Решта – хто пішов за Годжем і Полаццо, а хто втратив тільки фізичну силу й став жертвою сухот. Протягом шести років із цих сорока чоловіків десятеро померло.
Після п’ятирічного самотинного ув’язнення, коли мене вели з Сан-Квентіну на суд, я зустрівся з Вітрилом Джеком. Я погано бачив, пробувши п’ять років у темряві, і мружив очі на сонячне світло, мов кажан. Проте я добре розгледів Джека, і серце у мене стислося. Він якраз переходив тюремне подвір’я. Джек передчасно постарів. Щоки його схудли, груди запали. Руки йому тремтіли, як у паралітика, ступав він, заплітаючи ногами. На очах у нього виступили сльози, коли він упізнав мене: адже і я з людини став жалюгідною руїною. Я важив тепер лише вісімдесят сім фунтів. Усі ці п’ять років мене жодного разу не підстригали і не давали змоги поголитись. У чубі в мене пробивалася сивина. Я так хитався на ногах, що наглядачам довелось помогти мені перейти ту частину подвір’я, де світило сліпуче сонце. Вітрило Джек і я впізнали один одного, дарма що з обох лишилися самі руїни.
Такі люди, як він, мають привілеї навіть у в’язниці, і він наважився всупереч правилам заговорити до мене надсадженим, тремтячим голосом.
– Ти порядний хлопець, Стендінгу, – прохрипів він. – Ти не признався.
– Але ж я нічого й не знав, Джеку, – відповів я пошепки. Інакше, як пошепки, я не міг говорити: промовчавши п’ять років, я майже втратив голос. – Гадаю, того динаміту взагалі не було, – додав я.
– Авжеж, – кивнув він головою, мов дитина. – Тримайся! Не кажи їм нічого. Ти порядний хлопець, Стендінгу. Я скидаю перед тобою шапку. Ти не признався.
Мене повели