Амаркорд (збірник). Наталка СняданкоЧитать онлайн книгу.
ця створювалася лише після того, як людина закінчувала університет і здобувала свою рідкісну й високу кваліфікацію. Поки вона вчилася, це суттєво зменшувало проблеми державі, у якої вона в цей період не мала права просити допомоги по безробіттю, претендувати на робочі місця з повною зайнятістю і дозволяла втішатися статистикою відносного спокою на соціальному фронті. За це держава надавала такій людині право вчитися безкоштовно (за винятком символічної суми за користування бібліотекою), мати численні соціальні пільги: дешеве медичне страхування, неоподаткованість випадкових підробітків, право на пільговий проїзд у громадському транспорті, відвідання за зниженими цінами музеїв, виставок, зоопарків і т. ін. Ба більше, аби люди мали більшу охоту вчитися, на певні факультети максимально спростили умови вступу, ліквідували вступні іспити, обмеження тривалості навчання, а заодно і перевірки того, чи справді людина вчиться, чи просто рахується студентом.
Що і як вивчав студент під час семестру у ті благословенні часи, було його особистою справою. Він міг відвідувати один семінар із географії і два з морфології, а міг не відвідувати жодного семінару, як і жодних лекцій. Аби здобути ступінь магістра, потрібно було скласти по два іспити з кожної із дисциплін, які вивчав. Коли саме складати іспити – у другому семестрі чи тридцятому, студент визначав самостійно. Як і екзаменаційну тему, яку слід було детально вивчити і відповісти на всі питання екзаменаторів. Тож не дивно, що багато студентів лише робили вигляд, ніби вчаться, а самі влаштовувалися на роботу і активно користувалися своїми пільгами. Іншим, достатньо поширеним типом був так званий «вічний студент». Людина, яка переходила з факультету на факультет, постійно поглиблюючи свої знання, й у віці 45 років усе ще сповнена планів подальшого навчання та самовдосконалення. Здобувши три-чотири вищі освіти, такі особи ставали надто кваліфікованими для будь-якої праці поза університетом, і якщо для них не знаходилося академічних вакансій, то не залишалося нічого іншого, ніж продовжувати вчитися далі. Багато з них на певному етапі свого розвитку усвідомлювали, що «чим більше людина знає, тим менше вона знає насправді», і впадали у тиху, але невиліковну депресію, наслідком якої ставала неспроможність перебувати ще десь, окрім бібліотеки, і робити ще щось, окрім як відвідувати лекції і семінари. Таких людей легко було відрізнити за їхнім занедбаним зовнішнім виглядом, за розсіяним і трохи зляканим поглядом, зсутуленими плечима, за тим, що під час розмови вони ніколи не дивилися співрозмовникові в очі, могли говорити тільки про університет і свої студії, вони ніколи не слухали, про що говорите Ви, жили ізольовано, без друзів і сім'ї, заощаджували на всьому, крім книжок, і не знали іншої їжі, крім тої, яку готують у студентській їдальні. Більшість із цих людей закінчувала своє існування у психіатричній клініці.
Щойно Германові виповнилося 34, він вирішив, що закінчить навчання не пізніше ніж через 2 роки. Коли в бібліотеці він проходив