Амаркорд (збірник). Наталка СняданкоЧитать онлайн книгу.
важко здогадатися, що при такому способі вираження почуттів страх займає далеко не останнє місце «при страстях» в українській поезії:
– «Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?» —
запитує український поет.[21]
– «Ми стрінемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч приготувала»[22], – відповідає українська поетеса.
Треба визнати, вони одне одного варті.
Українська жінка така ж непередбачувана, як і сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:
«…ти прийдеш до мене самотня, настрашена і сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту…»[23]
Звичайно, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабкість і зізнатися:
«…Я дуже тяжко Вами відболіла…»
чи навіть застати її в момент розгубленості:
«…І як тепер тебе забути?»
Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабкості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:
«Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені».[24]
І спробуйте лише тільки заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить усі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!»[25]
З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: «Любові усміх квітне раз – ще й тлінно».[26]
Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:
«Поховайте мене під кленом,
Тим, що вітами ловить дощ.
Він, як очі мої, зелений,
Він закоханий в вас також».[27]
Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:
«я кохаю тебе я чекаю тебе завжди
я шукала тебе (дуже довго!) в очах вокзалів
я тебе не знайшла я цілую твої сліди
але вибач мені я повинна втікати далі»[28]
Дехто, попри зневіру, цей вихід, а точніше, напрямок втечі для себе таки знаходить:
«Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,
Молитися виключно українською, сестрам на подив.
Після вечірні іноді писати послання рідним,
Питаючи, як їх здоров'я і як зародили городи».[29]
Не подумайте, ніби я наводжу все це тільки задля самовиправдання. Адже живуть якось інші галицькі панночки, і навіть галицькі поетки серед них виходять заміж, заводять дітей, щоправда, ніхто з них чомусь по тому не пише, як воно їм ведеться. Але менше з тим. Розмірковуючи таким чином, я прийшла до висновку, що не самотня у своїх
«Якби зустрілися ми знову…» (Василь Стус).
«Ми стрінемось…» (Ліна Костенко).
«…ти прийдеш до мене самотня…» (Василь Стус).
«…Я дуже тяжко Вами відболіла…», «…І як тепер тебе забути?», «Я не люблю нещасних» (Ліна Костенко).
«Твої листи завжди…» (Леся Українка).
«Любові усміх квітне раз – ще й тлінно» (Павло Тичина).
«Поховайте мене під кленом» (Мар'яна Савка).
«я кохаю тебе я чекаю тебе завжди…» (Маріанна Кіяновська).
«Назавжди залишитися в школі…» (Галина Петросаняк).