Чигиринські походи. 1677–1678. Ю. В. СорокаЧитать онлайн книгу.
представників заможного козацтва. У короткі строки всі ключові посади на Лівобережжі опинилися в руках прибічників нового гетьмана, за допомогою шабель яких він і зійшов на вершину владного олімпу.
Обрання Івана Брюховецького в гетьмани було для Лівобережної України подією не менш сумною, аніж смерть Богдана Хмельницького. З перших днів новий гетьман визначив пріоритети у власній «зовнішній політиці». Згідно з ними він ясно дав зрозуміти, що законним володарем України віднині вважається московський цар, а він як гетьман не претендує навіть на найменшу автономію від Москви і можливість проводити незалежну політику. У своєму сліпому поклонінні владі північного сусіда Брюховецький досягнув значних «вершин». Дійшло до того, що в обмін на будинок у Москві і одруження на боярській доньці Брюховецький почав називати себе «нижайшою підніжкою царської величності», а згодом підписав так звані Московські статті, котрі ще міцніше прив'язали Україну до майбутньої Російської імперії.
Отже, як бачимо, єдність української Гетьманщини з приходом до влади Тетері і Брюховецького опинилася під загрозою. Аналізуючи події, що відбулися протягом середини 60-х років XVII століття, навряд чи буде помилкою сказати, що дії як Брюховецького, так і Тетері відображали занепад політичного життя в Україні. І занепад цей, який, власне, й дістав назву «Руїна», мав надзвичайно згубні наслідки. Саме Тетеря і Брюховецький відмовилися від широких державницьких планів, характерних для Богдана Хмельницького та його уряду, і вели народ – один під владу московського царя, другий – під протекторат короля і шляхти. Розкол України, розпочатий під час Чорної ради, поглиблювався.
На фоні цього розколу Україну почали потрясати заворушення, які рівною мірою послаблювали владу як Івана Брюховецького на Лівобережжі, так і Павла Тетері на Правобережній Україні. Проте мусимо додати, що на правому березі Дніпра події розвивалися значно трагічніше. Загони повстанців тут активно винищували шляхту, яка поверталась у свої колишні володіння на Поділлі, Брацлавщині і решті Правобережжя. Поляки ж, у свою чергу, чинили жорстокі розправи над повсталими. Не надто прискіпливо намагаючись зрозуміти, хто винен у бунті, а хто ні, вони примушували Правобережжя, яке лише недавно пережило важку війну, в черговий раз вкриватися кривавими ріками. На тлі цих сумних подій показали себе нові постаті, які очолили рух повсталих козаків та селян, такі як кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, брацлавський полковник Василь Дрозденко, герой вінницької облоги 1651 року Семен Височан та багато інших. За короткий час ці козацькі ватажки змогли згуртувати навколо себе людей, невдоволених політикою Тетері, й повели збройну боротьбу. У квітні 1665 року загони повстанців завдали армії Павла Тетері нищівної поразки, тож, не маючи підтримки більшості українського населення, гетьман Правобережжя був змушений тікати до Польщі. Яскраво характеризує Павла Тетерю як людину той факт, що під