Мир хатам, війна палацам. Юрій СмоличЧитать онлайн книгу.
як це зробити. Тому так і співали. Не про смерть був цей спів, а про життя. Бо про життя, віковічне життя свого народу, написав поет ці слова, – і в ці слова, в слова улюбленого поета-борця, вони, молодики, вкладали всю свою любов до рідної батьківщини, до милої України…
В класах першої української гімназії співали гімназисти, реалісти, семінаристи, учні міських вищепочаткових шкіл: їх скликано з усієї України від Слобожанщини до Карпатських передгір'їв, від Чорного моря до Брянської пущі сюди, в столицю Київ, на всеукраїнське віче середньошкільників. Юнацьке віче мало зародити широкий молодняцький національний рух. Найпершим, невідкладним завданням було: школу на Україні зробити українською, навчати в школі рідною мовою і вивчати в ній рідну літературу та історію рідного відроджуваного народу.
Все це були юнаки шістнадцяти-сімнадцяти років – старших не було: старших віком вже покликано до армії, на війну. Батьки цих юнаків – майже поспіль усіх – жили по селах розлогої України, а вони, навчаючись, тулилися по містах і містечках по пансіонах чи учнівських квартирах. Батьки їхні були сільські вчителі, службовці цукроварень, земські лікарі, землеміри й агрономи, управителі панських маєтків, попи провінціальних парафій, урядовці поштового відомства, дрібні крамарі, ремісники та всякий інший служилий люд – одною ногою в місті, другою – на селі.
Вони, ці молодики, як і їхні батьки, запалені були нині нестримним бажанням – будувати Україну.
Як будувати – того вони ще не відали, про те їм мав ще сказати хтось, хтось розумніший, що ближче стояв до «політики».
І вони співали:
Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі
Було видно, було чути, як реве ревучий…
І відгомін співу вітерець з центру міста заносив аж на Печерськ, під хату старого арсенальця Івана Бриля.
І люди в хаті Бриля – сам Бриль, його шуряк Оксентій Нечипорук, його побратим Максим Колиберда та їхні друзі й товариші – Андрій Іванов, Василь Боженко, Ян Фіалек, солдат Федір Королевич – стиха, щоб не побудити молодих у коморі, – підтягали й собі:
Поховайте та вставайте, кайдани порвіте,
І вражою злою кров'ю волю окропіте…
Зорі вже ген зблідли, небо наче посивіло, за дніпровською неозорою лукою – звідтам, звідки й сам Дніпро випливає, – крайнебо зарожевіло.
Надходив світанок.
Першим, як завжди, загув «Арсенал». До нього зразу відгукнулися Південно-російський металургійний та Гретера – Криванека на Шулявці. Потім броварня Бродського, взуттєва фабрика Матіссона на Подолі і Миклошевського на Глибочиці. А тоді вже й всі – Фільварта й Дедіна, Унгермана й Неєдли, «Бронзолит», «Фенікс», «Ауто», «Труд», Кузнецова, Когена, Дувана, Шіманенка, Валентина Єфимова та десятки інших, – один за одним, а там і суцільним хором, і хор гудків покотився від верфі на Подолі аж на гори старого Києва і до Святошина в степ.
Київ-столиця тільки-тільки заснув, але Київ-трудовий вже прокидався. Півста тисяч київських пролетарів наспіх плескали холодною водою