Мир хатам, війна палацам. Юрій СмоличЧитать онлайн книгу.
першу Раду робітничих депутатів міста Києва, палахкотівши аж п'ять днів державним штандартом Шулявської пролетарської республіки!
Іван Бриль таки ступив ще крок, майже впритул до Наркиса, і що мав сили затопив простісінько в нахабну пику.
Це був влучний удар. Хоч і який був лютий та розпалений Бриль, а цей удар він розрахував наперед точно: коли бити знизу вгору, кістка лусне, і не оберешся клопоту за каліцтво, а вдарити збоку – тільки дантистові заробіток: вправити звихнуту щелепу. Іван Антонович замолоду захоплювався модними в ті часи поміж молоддю джіу-джитсу та боксом. Проти такого удару встояти ніхто не міг.
Та велетень Наркис тільки ляснув зубами і встояв на ногах. Щоб звалити його, треба бити буфером паровоза.
Але спів урвався, гармошка полетіла геть, і Наркис заревів:
– Ах ти ж… гегемонт! Та я тебе зараз…
В цю мить на руці в Наркиса повис Данило. Фаркнувши, як пес на муху, Наркис тільки повів рукою, – і вдруге за перший день свого одруження вмившися кров'ю, Данило покотився долі, геть під кущі.
– Ґвалт! – репетували жінки. – Смертовбивство! Рятуйте!
– Максиме! – гукнув старий Бриль. – Разом!
Але замість щуплого Колиберди на підмогу підскочив Харитон Києнко. Це ж таки він накликав сюди скаженого Нарциса і тепер мусив давати лад, хоч би й головою наклавши:
– Ах ти ж босяцюро! Так ти наших бити! Ну, нехай я не буду Харитон…
Він не докінчив і впав, як підрубаний.
– Батьку! – гукав Данило, зводячися й втираючи кров. – Беріться з Харитоном ззаду, а я – спереду!
Вони кинулись втрьох, та раптом їх стало четверо: з вулиці якраз з'явився якийсь дядько в брилі, з селянськими саквами через плече. Він зайшов повагом, непохвально похитав головою на бійку, тоді поклав сакви на землю, поплював на руки і кинувся спереду воднораз з Данилом.
Приступ вчотирьох, нарешті, був щасливий. Особливо тому, що до чотирьох приєднався п'ятий: старий Колиберда. Ростом Максим сягав анархістові тільки до пояса і зразу ж хитро з цього скористався. Він ухопив Наркиса руками під коліна – і козарлюга нарешті повалився долі.
Отут йому й був край. Писком його тицьнули в грядку, руки йому завернули за спину і миттю спутали Даниловим очкуром, а ноги спеленали дядьковим широким поясом.
Тоді – під загальне схвалення – Максим власноручно спустив анархістові штани, а Іван взяв у руку різку з березового віника.
Притому старий Бриль оголосив і умови екзекуції:
– Пороти будемо, аж поки заприсягнеш, шаромижнику, що більше своєї паскудної пісні на Печерську не співатимеш… Лічи, Оксентію, скільки витримає, – ти у нас арифметик, за земелькою вболіваючи. А ти, Максиме, наготуй і собі замашної: зміниш мене, як впарюся, або як різка на лико посічеться…
Дядько, названий Оксентієм, відразу ж взявся відраховувати – раз, два, три… Дядько Оксентій не був у дворі чужий. Був він братом Мелані Брилевої, уродженої Нечипорук, з села Бородянки, п'ятдесят верст за Києвом. А приїхав до міста дядько Оксентій