Варан. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
і нереальним, мов слід на воді. Варан уже багато разів стрибнув уперед і відкотився назад, роззброїв лисого, і збив за облавок світлобрового, і вихопив весло, і розбив лисому череп, і пірнув глибоко в море, пішов од човна уплав – багато чого зробив корисного й потрібного в думках і планах, добре розуміючи, що доживає останні хвилини, що краще вмерти борючись і що в Ніли дуже гарні, хоча й течиві, очі.
– Варто… – захрипів Гелько.
– Замовкни, – процідив лисий.
Гелько показував пальцем у небо:
– Варта… Патруль…
Лисий круто повернувся.
Над морем ішов, знижуючись трикутником, повітряний імператорський патруль на білих, наче камінь, криламах.
Ніла спала в гамаку. Звисало, вилізши з чарунок, сплутане темне волосся. Над водою горів каганець із олією, тьмяно освітлював величезні тіла поснулих змійсих. Поблискували самоцвіти на старечій лусці.
Варан усівся прямо на камінь. Обхопив себе за плечі, силкуючись угамувати тремтіння. Безгучно просидів півгодини, перш ніж Ніла, без певної причини, прокинулась:
– Хто тут?!
Зануртувала вода. Нашорошено скинулися рогаті лускаті голови.
– Це я, – сказав Варан стиха.
Ніла довго мовчала. Змійсихи, заспокоївшись, знову занурились у воду.
– Я сказала хазяїну, що замість тебе почергую. – Ніла закусила губу.
– Спасибі.
– Я їх почистила, нагодувала… Прибрала…
– Вибач.
– Де ти був?! – пошепки вигукнула Ніла.
Варан схрестив ноги, зіперся ліктями на коліна й почав розповідати.
– Значить, їх стратили, – сказала Ніла, коли він закінчив.
– їх просто повели до тюрми.
– їх стратять до світання. Закон сезону: підозри в грабуванні досить. Якщо тільки злапають у підозрілому місці за підозрілим заняттям – затягнуть у зашморг без суду.
– Але мене також узяли…
– Ти піддонець, а це інша річ. За тебе батько ручився, сусіди тебе знають. Ти весь на видноті… як і цей твій, Гелько. А ці двоє – чужі?
– Так.
– До світанку зависнуть.
Стало тихо. Потріскувала олія в каганці.
– А чому ти одразу не пішов до начальника варти? Не сказав, що бачив?
– Не бачив нічого… Хтось на когось напав. Оце і все.
– Треба було піти хоча б із цим.
– Треба було, треба було!.. – Варан ударив кулаками по колінах. – А тобі що?
– А що коли в них спільники лишилися, – не зважаючи на його прикрий тон, сказала Ніла. – Ти казав, ще був хлопець. А він хоч куди дівся?
– Не знаю.
Знову стало тихо.
– Нікуди не ходи, – по-діловому серйозно звеліла Ніла. – Сиди тут. Хоч Туга й підступна, але своїх не дасть скривдити. Сиди тут, а я дізнаюсь, – вона незграбно вилізла з гамака. На ній були все та ж сорочка й усе ті ж штани з самоцвітами, Варан мимохідь подумав, як незручно в них спати.
– Куди ти підеш?
– Не сирота, слава Імператору, – Ніла жорстко усміхнулась. – До кого треба, до того й піду… А ти носа надвір не показуй!
І недбало зібравши волосся, почалапала