Орлі, син Орлика. Тимур ЛитовченкоЧитать онлайн книгу.
час…
– Та скільки вже разів перевіряли, – зітхнув де Брольї.
– І що, мої агенти бодай раз подали невірну, неточну інформацію?
– Жодного разу, мій генерале, жодного разу.
– Тоді у чім річ? Чом ви мені не вірите?
– Я особисто вірю, вірю, – запевнив пального маршала де Брольї. – Але ж є інші, які вам жахливо заздрять!..
– То кому ви більше довіряєте: мені й моїм людям чи моїм ворогам?..
– Ну гаразд, облишимо цю тему.
Де Брольї глибоко зітхнув, потер підборіддя й мовив з урочистим піднесенням:
– Генерал де Лазіскі, знайте: я негайно надішлю повідомлення Його Величності про такий видатний успіх! – І додав проникливо: – Франція перед вами у великому боргу, графе…
– Було б зовсім незле, якби той борг було якнайшвидше сплачено! – кивнув польний маршал.
Ліва брова маршала знову вигнулася.
– Ви на що натякаєте, люб'язний графе?..
– Я не натякаю. Ви самі тільки-но сказали про це, маршале.
– Хм-м-м-м!..
– Я вас не примушував.
– Хм-м-м-м!..
– Точніше, не я примусив, а факти. Переконливі факти, так!
– А хіба вам не здається, шановний графе де Лазіскі, що ви, щонайменше, неввічливі?
– Хіба ж?..
– Звісно, Франція у боргу перед вами…
– Не тільки Франція. І не тільки переді мною.
– Тоді хто ж іще? І перед ким, дозвольте поцікавитися?..
– Багато хто – от хоч би Польща і Швеція. А несплачений борг ваших держав – перед нашою козацькою нацією та перед моєю нещасною землею. Перед Украйною, маршале, та її народом.
– Генерале, генерале!..
– Адже з мовчазної згоди Франції, названих і деяких неназваних країн і саму Украйну, і народ наш кинуто на поталу Московській імперії, що ссе з плодючої української землі усі життєдайні соки, немовби казковий упир.
Обличчя де Брольї спохмурніло, мов грозова хмара, та польний маршал продовжив у тому ж дусі:
– Запам'ятайте, що я скажу вам, маршале: доки Московія безроздільно володарює на українських теренах, вона лишиться непереможною й великою. Тільки коли відродиться єдина міцна козацька держава по обидва боки Дніпра – тільки тоді запанує у Європі мир і спокій. А доти спокою не матиме жоден європейський монарх…
Де Брольї відійшов до дальньої стіни штабної кімнати, повільно опустився там на стільця і спитав:
– Ви все сказали, генерале?
– Така моя думка, що поробиш.
– Чом тоді воюєте за Францію? І ви, і ваші найманці-козаки…
– Не знаю, як щодо козаків, але особисто я сподіваюся, що наш король Луї П'ятнадцятий колись-то втішиться після смерті королеви Марії Аделаїди…
– Генерале, генерале, не забувайтеся!.. – вловивши у голосі де Лазіскі явне глузування, де Брольї підвищив голос.
– Отож я й кажу: сподіваюся тільки на те, що король наш колись-то припинить забавлятися з юними кралями в «Оленячому парку»[3] й нарешті повернеться до державницьких справ…
– Будемо
У паризькому будиночку «Оленячий парк» маркіза де Помпадур влаштовувала королю Луї XV таємні побачення із вродливими юними панянками, яких особисто добирала сама, щоби монарх втамовував з ними свою хіть.