Помститися iмператору. Тимур ЛитовченкоЧитать онлайн книгу.
якби знала, що розмовляю із підступним змієм-сатаною!..
– Це я сатана?!
– Ти! Ти!!!
– Гелено, благаю тебе: думай, що кажеш…
– А хто полює на мене й на сокола мого ясного Степана?! Та ще й не один – бо ти повів за собою цілу зграю хортів! Чого мовчиш – либонь, язика проковтнув і подавився ним?..
Погляд Гелени пік немов розжарене залізо. Іван не зміг витримати цей погляд, тож у свою чергу потупився.
– Слышь, казак! Я уж вижу, ничего ты у ней не выпытаешь. Плохой из тебя пытошник – дай-ка я со своими молодцами поспрошаю…
– Ось!!! Ось хто на тебе полює! Вони – не я!!!
Металевою хваткою вчепився Іван дівчині у плече, і як вона не пручалася, розвернув обличчям до двох московитів, що примостилися на сухому місці на невеличкому пагорку й звідтіля спостерігали за «переговорами».
– Згадала підпоручника, з обіймів якого я ледь вирвав тебе у Батурині? – шепотів Іван Гелені у самісіньке вухо. – Поглянь на цих двох, поглянь на солдатів, що стережуть тебе: ці старшини нічим не кращі за того московита, а солдати навпаки значно гірші! І якщо зараз же не зізнаєшся, де переховується порученець гетьмана Степан Ракович… Тоді ніщо… чуєш, Гелено?! Ніщо й ніхто не врятує тебе від них!!!
Якби руки в Гелени не були скручені за спиною сирцевим ременем, вона б затулила вуха, аби через них не затікала з Іванових вуст словесна мерзота. Проте руки надійно зв'язані, тож вона безсила… А він продовжує нашіптувати своє:
– До того ж, їх шестеро – це тобі не один підпоручник! Це вшестеро більша катівня, вшестеро більша наруга.
– Як смієш казати мені таке?! – обурилась нарешті дівчина. – А ще ж козак… Козаки одвіку захищали слабких, берегли старих, жінок, дівчат і дітей, а ти!.. Ти!..
– Не я…
– Кажеш, вони, московити?
– Так.
– Брешеш! Брешеш, собацюро!
– Гелено!..
– А хто відшукав мене в Батурині посеред різанини?! Може, теж московити?!
Відсіч виявилась такою несподіваною, що Іван розгубився.
– От, мовчиш! Бо у тій кривавій різанині мене знайшов саме ти, упізнав навіть у цьому лахмітті…
– А навіщо ти перевдяглась?! Навіщо проміняла свої строї на це дрантя…
– Бо намагалася сховатись від тебе.
– Від мене?
– Так – сподівалася, у лахмітті не впізнаєш.
– Та я б тебе де завгодно й у чому завгодно пізнав…
– Бачу.
– Але навіщо тобі ховатись?!
– Бо ти переслідуєш мене. От і у стікаючому кров'ю місті, у самому вирі кривавої різанини знайшов! Іване, навіщо це?! Краще б дозволив померти одразу… А так… Навіщо було тягти сюди? Навіщо, Йванчику?..
Почувши давнє ласкаве звертання, він потроху отямився й, сумно наморщивши чоло, мовив якомога лагідніше:
– Щоб ти трохи охолонула, відійшла від пережитого і спокійно зізналася: де переховується Степан?
Болісна посмішка скривила гарненькі коралові вуста. Гелена покивала головою, зітхнула:
– Іванчику, ну подумай добре: де б іще бути Степанові, як не поряд зі своїм господарем