Нічний молочник. Андрей КурковЧитать онлайн книгу.
Пройшов уздовж трамвайної колії вже за огорожею ринку. Там, як йому повідомила стара з сіамками, бомжі за три гривні всяку приблудну сірість продають. Почувши слова «приблудна сірість», Діма миттєво уявив собі Мурика. Але того дня бомжів з дешевими котами за парканом ринку щось видно не було. І опинився врешті-решт остаточно промерзлий Діма знову перед жінкою у теплому сільському кожусі і грубих чоботях, біля ніг якої на асфальті в плетеному кошику під шматком пледу грілися сірі кошенята по дванадцять гривень за штуку.
– Мені потрібен великий сірий, – зітхнувши, сказав Діма.
– Наскільки великий? – поцікавилася добре утеплена жінка.
Діма показав руками приблизний розмір Мурика. Потім пояснив, у чому його проблема. Про жінчине горе розповів, про світлину кота в рамці з траурним чорним кутиком.
– Ой, у мене самої, коли Салфєточка під авто потрапила, мікроінфаркт був! – сплеснула руками жінка. – Вашій дружині з чоловіком пощастило! А мене мій три тижні підряд дурепою називав!
Діма похвалу на свою адресу «з’їв» із задоволенням. Хотів для продовження діалогу посварити чоловіка продавчині кошенят, але вчасно спинився. Бо помітив, як в очах жінки сяйнула думка.
– Є в мене один сірий кіт на приміті, нічий. Я його підгодовую, я ж на першому поверсі живу, – почала вона, привітно всміхаючись. – А вашого ж як звали?
– У нього дві клички було. Для дружини – Мурик, а для мене – Мурло… Але головне, щоб на Мурика відгукувався.
– Та вони за рибу з ковбасою на що завгодно відгукуватися будуть! Приїжджайте через тиждень. Я його одомашню і до нової клички привчу.
– А скільки буде коштувати? – обережно спитав Діма.
– Ну, скільки не шкода, плюс на ковбасу і взагалі на харч… Гривень з п’ятдесят…
Діма кивнув. Узяв у жінки номер телефону, бо не пам’ятав, які там у нього зміни наступного тижня, і рушив жвавенькою ходою до кав’ярні-«розливайки», що її запримітив дорогою до Пташиного ринку. Тепер можна було не просто зігрітися чарчиною горілки, а відзначити майбутнє повернення додому «блудного Мурика».
16
Київська область. Макарівський район
Село Липівка
Яся заплакала близько другої ночі. За вікном було тихо, як у глибокій пивниці, де навіть миші не водяться. Ірина опустила ноги з ліжка на дерев’яну підлогу, гарячими долоньками розгладила обличчя, розплющила очі. Взяла на руки Ясю, піднесла ротиком до лівого перса, і в домі знов запанувала тиша. Спати відхотілося. Від дерев’яної підлоги до ніг перейшов бадьорий холодок.
Ірина згадала про Єгора. Оце кавалер! Сильний, високий, галантний. І в одязі має смак. Он як тоді, у машині, він одразу зауважив їй про хустину! Пересічний чоловік нічого не сказав би. Пересічному байдуже, що на жінці, тим більше на незнайомці. А він сказав! І не через те, що вона йому тоді сподобалась. Як таке опудало, закутане в сіру хустину, може комусь сподобатись? Та вона, зрештою, сама вирішила вдягатись, як опудало. Щоб спокійніше було вечорами від маршрутки додому