Відрубність Галичини. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
селянин із скарбових дібр Радівці (?), що має тут здавна велику повагу за те, що все був зухвалий та ставив опір усякій власті, кілька разів караний кримінально за різні дрібні злочини, був у червні вибраний послом до віденського сейму, але по подіях 6 жовтня вернув відти». Далі кореспондент досить недоладно говорить про «пропаганду» Кобилиці й кінчить: «Завдяки такій пропаганді він зібрав купу прихильників і на чолі узброєної ватаги напав на село Радівці, здобув і пограбував його, а нарешті коронував себе царською короною і оголосив себе буковинським хлопським королем».
У страха очі великі, а інформації кореспондента, як бачимо, були не надто добрі. Та проте такі вісті, певно, ходили поміж дідичами, і можна вірити трохи пізнішій, в деталях також неправдивій дописі урядової «Gazety Lwowskiej», писаній «під кінець грудня», що «багато властителів дібр мусило тікати із своїх маєтків та шукати захисту в Чернівцях».
Швидко по першій сесії відбулася друга, близько Путилова-Сторонця, в місцевості, званій «Панчєна», належній до Джурджована. Повага Кобилиці була така велика, що навіть удержувана в Путилові скарбовим коштом компанія «пушкарів» (гірської поліції), набрана з гуцулів, покинула свого начальника поляка Завадинського і пристала до Кобилиці як його прибічна гвардія. Сей збір був іще численніший від першого. І тут Кобилиця мав промову до зібраних громадських депутатів і виступив різко не лише проти панів, але й проти урядників, що для користі своєї й панської фальшиво толкують закони, подають цісареві фальшиві реляції про стан народу і навіть не мають сумління затаювати цісарські патенти та накази, видавані на користь простого народу. Але тепер усьому кінець. Цісар – його приятель і віддав йому в руки всю власть над Буковиною. Відтепер гуцули не повинні слухати ніяких урядників, комісарів, старостів ані навіть губернатора – нікого, крім нього одного. Всі скарбові й панські ґрунти мають належати до самих селян, які відтепер мають стати зовсім самостійними властителями. Потім Кобилиця перейшов на політику і схарактеризував революцію як замах самолюбних панів на доброго цісаря. Закінчив так: «Тепер пани б’ються між собою, а коли коти гризуться, то для мишей празник. Не слухайте ні панів, ні урядників, лиш одного мене, а все буде добре»18.
Коли вірити звісткам кореспондента тарнівської «Zgody» з дня 1 грудня, то на тій «сесії» прийшло до суперечки між Кобилицею й деякими громадськими начальниками.
Ті люди, призвичаєні до послуху й покори перед урядниками, спротивилися словам Кобилиці, щоб слухати лише його одного. «Коли деякі війти, – пише кореспондент, – спротивилися тому, Кобилиця відібрав тим сперечникам їх уряд й іменував інших замість них, окружив себе множеством узброєного народу і носив свій посольський медаль на білій стрічці, розповідаючи, що одержав його від цісаря за якісь свої заслуги. Селяни попросту обожали його, називали його царем, а Кобилиця тут же признав їм повне право на всі панські ліси й полонини».
Обі ті «сесії»
Так передає промову Кобилиці покійний о. Білинкевич. Пізніша гуцульська традиція заховала з неї лише незначні фрази, що не дають ніякого поняття про її зміст. По споминах Маковійчука, Кобилиця говорив: «Діти Божі, будьте спокійні, будете мати розправу. Прийде комісія на панів!» По інших споминах, на сесії на Панчєні «врадили, аби чекати, але сьи панам не давати». Вірніше підхопив духу тої промови автор згаданої вже польської кореспонденції «з Чернівець під кінець грудня», кажучи, що Кобилиця «в горах підбурив хлопів на циркул і зверхності місцеві, підмовив їх, аби кинулися на чужу власність, припняв собі до грудей білу стяжку, нібито подарунок від цісаревої, і оголосив, що три відзнаки депутата на його убранні – то цісарські ордери, котрі отримав на те, аби в горах зробив порядок». Ся кореспонденція посередньо потверджує звістки, зібрані о. Білинкевичем.