Печера. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
знову простяг злощасні касети:
– На…
Паула не дивилась на його руку. Їй цілком вистачало обличчя.
Розумне, загалом, тверде до жорстокості, вольове жовтувате лице сорокалітнього чоловіка, що вигляд має на всі п'ятдесят…
Але звідки цей непристойний жах?! Ще хвилина – і їй терміново знадобляться послуги певного санітарного закладу…
– На, Пауло, бери…
Він рушив уперед – вона сахнулася.
І раптом побачила в його очах замість зміцнілого вже роздратування – якесь незбагненне збентеження.
Вони стояли одне проти одного – бліда дівчина з дипломатом під пахвою і чоловік у чорному светрі, що простягав їй дві барвисті коробки; тепер його рука помітно тремтіла. Паула чула стугін крові у вухах.
Чоловік у домашніх капцях нічим не нагадував могутнього звіра, чия морда на дві третини складалася з ікластих щелеп.
І все ж таки вона тепер точно знала, ХТО стоїть перед нею на відстані трьох кроків.
Її рука мимоволі потяглася до шиї. До того місця, де сходяться ключиці, де вітер холодить неприкриту шкіру. Де зараз повинна бути залисинка.
Кович помітив її рух. І раптом сполотнів сам – аж посинів:
– Пауло…
Вона відступила на крок. Потім іще.
– Пауло, – в його голосі промайнула безнадія. – Касети візьми…
Вона схлипнула.
Стрімголов, притискаючи дипломат до грудей, кинулася геть. Заплуталась у величезному коридорі, перекинула триногий табурет, ударилася в двері – не замкнено; вилетіла на сходи, вхопила ротом повітря, з тупотом скотилася вниз – і тільки тоді, у напівмороці першого поверху, в оточенні синіх поштових скриньок, примусила себе зупинитися.
Ніхто за нею не гнався. Не свистіло повітря, яке розтинає стрімким тіло, не ревів хижак, упускаючи здобич…
Невже вчетверте?!
Вона поставила дипломат на підлогу й притулилася лицем до холодного заліза поштової скриньки номер шість.
Вона марить. Дод Дарнець, дивний журналіст, недарма приділив їй стільки уваги – і в денному світі, спокійному й світлому, їй ввижаються примари Печери…
І вона уявила собі – не хотіла, але клята фантазія вийшла з-під контролю – вона уявила собі, як відомий і шановний режисер Раман Кович відкидає вбік нещасні касети, одним стрибком наздоганяє жертву і встромляє жовті, напевно нездорові зуби в тремтливе горло непутящої Паули Німробець.
Раман Кович не вирощував на балконі квітів, але й дерев'яні ящики, наповнені землею, викидати не спішив. Зараз там зеленіла трава, цвіла самотня залітна кульбаба та сірими гірками лежав попіл, що залишився од візиту приятелів-курців.
Раман Кович вийшов тільки для того, щоб ковтнути свіжого повітря. Зараз йому дуже потрібен був кисень; спершись на темні від часу перила, він дивився, як по рудій шапці кульбаби повзе худа, якась понура бджола.
Балкон був кутовий; відразу дві вулиці, зелені й тихі, лежали під ногами Рамана Ковича. Чудовий, престижний квартал, вулиця Кленів та вулиця Надії; Раман укотре перевів дух і важко опустився