Мігрант. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
той, Андрій?
– Я, – прохрипів Крокодил і вийшов.
– Я рідну мову забув.
– А яка твоя рідна?
– Російська.
– Ну, зрозуміло, вони ставлять нову мову на ту основу, де стояла рідна. Ось у мене рідними були ханьська і бай, а ще десяток вивчених!
Землянина звали Вень. На своєму віку йому випадало називатися як завгодно, зокрема Йваном та Едом. Еміграція на Раа була не першою за життя; йому багато разів доводилося поривати з минулим і переїздити далеко. Він жив у Європі, в Америці, в Австралії, і взагалі, простіше перелічити земні континенти, де він не жив.
– Що сталося на Землі? – найперше спитав Крокодил.
– А що сталося?
– Чому ми емігрували?
– А чому люди емігрують? – Вень усміхнувся, очі перетворились на щілинки. – Шукають, де краще.
– Я не уявляю, що мало статися, щоб я емігрував із Землі.
– Невже? – Вень осміхнувся. – Думаю, показали тобі привабливі проспекти, фільми які-небудь, і ти захотів побачити Всесвіт.
– Навряд чи, – Крокодил відвів очі. Земляк здавався йому більшим чужинцем, аніж смуглолиций офіцер у міграційному офісі. – Ось ти – чому емігрував?
– Я? Мені, мабуть, сказали, що на Раа податки нижчі, за квартиру менше платити, а платня більша, – він блиснув жовтуватими зубами. – Я й поїхав.
– Скажи: що тепер на Землі? Зв'язок можливий?
– На Землі динозаври, – помовчавши, зізнався Вень.
– Що?!
– Ну, я, коли влаштувався, теж став вивідувати. Тут немало наших, взагалі. Тобто землян. І виявилося, що актуальний час на Раа відповідає нашому Юрському періоду. Ми емігрували в далеке минуле Раа… минуле відносно нашого часу. Усе відносне, як сам розумієш, – Вень доброзичливо кивнув. – Тут добре. На Лімбі, мабуть, теж непогано, але тут краще.
– На Лімбі – теж минуле? Чи майбутнє? – спитав Крокодил безнадійно.
– Там, де ти, завжди Тепер, – коли Вень сміявся, зморшки на його молодому обличчі глибшали.
– А було таке, щоби ти з самого початку збирався на Кристал, а потім тобі відмовили?
– Кристал? – Вень насупив брови. – Ні. Мені пропонували вибрати між Лімбом, Раа і цим… Олу, або Ору, я вже не пам'ятаю. Раа краще, звичайно ж. Ми з тобою розумні, добре вибрали.
– Я хочу повернутися на Землю.
У чашках парував щойно розлитий напій. Крокодил навіть не став питати, що це. Венєве житло було схоже на порослу мохом печеру; господар і гість сиділи, схрестивши ноги, на пружному моховому килимі, за камінним столиком без ніжок.
– Назад дороги нєма, – сказав Вень. – Ще мамут не зник, Христос не народився. Що ти там робитимеш?
– Та чому? – Крокодил стиснув пальці. – Я так зрозумів, що коли заплатить їм часом… Я б десяток років життя віддав.
– Чого вартий десяток років проти мільйонів, що нас відділяють від двадцять першого сторіччя? Або хоча б од дев'ятнадцятого?
Крокодил похлинувся напоєм.
– Два