Останній гетьман. Погоня. Юрій МушкетикЧитать онлайн книгу.
не підійдуть ніколи. А вівці господарю допомагають пасти дві курти: короткохвості вівчарки, розумні й спритні, як вивірки.
Перебалакали про все й не наблизилися розмовою до того, основного, ні на цалю. В обох думки снувалися про Україну, про її нинішнє і прийдешнє. Кирило вловлював, що кошовому вона болить пекуче, він має своїх вивідників і в Криму, і в Польщі, й про Петербург знає краще за гетьмана. А то – основне. Що буде далі? Які петлі плетуть сенатори, що думають при дворі? Які сили можуть стати за Україну?
– Київ одрізали під пряме правління Сенату, – вів мову кошовий. – І мито одібрали… Ваш наглядач Теплов думає, що він за цяця?
Кирило не знав, що відповісти. Теплов з ним од давніх днів, опікувався ним за кордоном, опікується й тут. Опікується по-своєму, по-московському. Україна йому чужа, потрібна, як підлегла земля. Він ніяк не може примиритися, що гетьман виговорив у імператриці вільний відхід селян-українців, він каже, що всіх їх треба повернути в холопи. Нервує його й уведення нового строю в козацькому війську.
Кирило вирішив сказати тільки про останнє.
– А нащо цей новий стрій? – запитав кошовий.
– Щоб військо було міцніше. Так тепер по всій Європі. Ходити колонами кепсько, артилерія стала сильною, валить людей сотнями. Все-таки лінійний стрій ліпше. А військо нам потрібне міцне, – сказав, а подумав, що невідомо кому потрібно міцне військо: Московії чи Україні.
Милошевському кортіло запитати про це прямо:
– Сенат намагається вищипнути то те, то се, але натомість наші здобутки більші. І з панщиною, і з військом московським, яке вже майже все виведено, і землю великоросам у нас заборонено купувати.
– Зате обсіли наші степи серби, волохи, особливо серби з генералом Хорватом, півстепу одпанахали. Вони Москві служать вірно.
– Так уже й півстепу.
– Множаться й множаться. І то неспроста, то опора московітів, коли що…
– Коли що?
– Всяке може статися.
Кирило задумався. Помре імператриця, або станеться новий переворот, тоді й тут заворушиться. Сил-то справжніх немає. І яке йому до того діло? Йому і всій його родині. Він – камергер, граф, генерал-фельдмаршал, кавалер усіх найвищих орденів, усі його родичі – двоюрідні, племінники, зяті – при посадах, усі отримують жалування, мають маєтності. От тобі й «коли що?». Душа хиталася на терезах.
– Нині все йде на добре, – мовив твердо. – Імператриця любить наш народ. Наша зброя нині – рахманне, лагідне слово.
– Вона не вічна, – мляво відказав кошовий. – Прийде новий Пйотр… А в нас уже й тіні колишньої свободи немає.
– А коли вона була? Гетьмани гризлися.
– Але були козаки. Була міцна Січ. А нині… Що ми залишимо нащадкам?
– Ви вже побували в турків, – сказав гостро.
– То одвічні вороги. З ними все зрозуміло. А тут… Думав думу Богдан, та не додумав.
– Ти й на це важишся?
– Я ні на що не важуся. Бо хто я такий і що можу зробити? З ким?
Їх розносило. Пливли в різних човнах. унизу заревів ведмідь.