Кобзар. Тарас ШевченкоЧитать онлайн книгу.

      Вибачайте… кричіть собі,

      Я слухать не буду,

      Та й до себе не покличу:

      Ви розумні люди —

      А я дурень; один собі,

      У моїй хатині

      Заспіваю, заридаю,

      Як мала дитина.

      Заспіваю, – море грає,

      Вітер повівав,

      Степ чорніє, і могила

      З вітром розмовляє.

      Заспіваю, – розвернулась

      Висока могила,

      Аж до моря запорожці

      Степ широкий крили.

      Отамани на вороних

      Перед бунчуками

      Вигравають… а пороги

      Меж очеретами

      Ревуть, стогнуть – розсердились,

      Щось страшне співають.

      Послухаю, пожурюся,

      У старих спитаю:

      «Чого, батьки, сумуєте?»

      «Невесело, сину!

      Дніпро на нас розсердився,

      Плаче Україна…»

      І я плачу; а тим часом

      Пишними рядами

      Виступають отамани,

      Сотники з панами

      І гетьмани; всі в золоті

      У мою хатину

      Прийшли, сіли коло мене

      І про Україну

      Розмовляють, розказують,

      Як Січ будували,

      Як козаки на байдаках

      Пороги минали,

      Як гуляли по синьому,

      Грілися в Скутарі

      Та як, люльки закуривши

      В Польщі на пожарі,

      В Україну верталися,

      Як бенкетували.

      «Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»

      Козаки гукали.

      Шинкар знає, наливає

      І не схаменеться;

      Кобзар вшкварив, а козаки —

      Аж Хортиця гнеться

      Метелиці та гопака

      Гуртом оддирають;

      Кухоль ходить, переходить,

      Так і висихає.

      «Гуляй, пане, без жупана,

      Гуляй, вітре, полем;

      Грай, кобзарю, лий, шинкарю,

      Поки встане доля».

      Взявшись в боки, навприсідки

      Парубки з дідами.

      «Отак, діти! добре, діти!

      Будете панами».

      Отамани на бенкеті,

      Неначе на раді,

      Походжають, розмовляють;

      Вельможна громада

      Не втерпіла, ударила

      Старими ногами.

      А я дивлюсь, поглядаю,

      Сміюся сльозами.

      Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,

      Я не одинокий, є з ким в світі жить;

      У моїй хатині, як в степу безкраїм,

      Козацтво гуляє, байрак гомонить;

      У моїй хатині синє море грає,

      Могила сумує, тополя шумить,

      Тихесенько Гриця дівчина співає,

      Я не одинокий, є з ким вік дожить.

      От де моє добро, гроші,

      От де моя слава,

      А за раду спасибі вам,

      За раду лукаву.

      Буде з мене, поки живу,

      І мертвого слова,

      Щоб виливать журбу, сльози.

      Бувайте здорові!

      Піду синів випроводжать

      В далеку дорогу.

      Нехай ідуть, – може, найдуть

      Козака старого,

      Що привіта моїх діток

      Старими сльозами.

      Буде з мене. Скажу ще раз:

      Пан я над панами.

      Отак,