Борислав смiється. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та м'якого серця. Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли зiбратися докупи. Навiть щиголь у своїй клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однiм мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку i фалатнула в клубi дiру, з котрої пустилась кров. Але пiдойма засягнула i трохи вище, по голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху.
– Води! Води! – кричали робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану i затамовано кров, але вiдтерти зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.
– Возьмiть го винесiть отам на вулицю! – крикнув вкiнцi Леон. – А нi, то занесiть додому та прикличте доктора!
– Живо, живо! – пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли Бенедя за руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча «рукою. Будовничий зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучої кропиви.
– А видите, пане будовничий, я добре казав…
– Що, що таке? Хто казав?
– Я казав, – шептав стиха, спокiйно майстер, – не спускати камiнь на дрюках, бо небезпечно.
– Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, п'яний був, не вiдскочив, хто му винен! – вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер стис плечима i замовк. Але будовничий почув шпильку внутрi i трохи не пiнився зо злостi.
Мiж тим пора було кiнчати закладини. Школьяики спровадили рабина на малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз по нiй на дно рову, де на йрйзначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя була видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола неї червонiлись свiжi плями кровi, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотiв ще якусь молитву, а вiдтак перший кинув невеличкий срiбний грiш до видовбаної в каменi ямки. За ним то само школьники, а вiдтак почали й прочi гостi злазити схiдцями i кидати хто бiльшi, хто меншi монети в пiдвалину. Дами скрикували та хиталися на схiдцях, пiддержуванi мужчинами, тiльки Леонова дочка Фаннi гордо i смiло злiзла до ями i кинула дуката. По дамах почали й панове один по другiм спускатися до пiдвалини. Потомок польської шляхти iшов тут же за Германом i косо глянув на багатого капiталiста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом: шляхтич мав лиш срiбного ринського в кишенi, але, щоб не покпитись зi своїм шляхетським гонором, живо вiдоп'яв вiд' манжета золоту спинку i кинув її до ямки.
Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись у камiнну ямку та заливаючи її блискучою хвилею. Робiтники, що стояли над ямою, чекаючи на розказ майстра, зависно глядiли на цiлий той обряд. Но ось уже кидання грошей скiнчилось – ямка мало що не повна. Леон, що досi стояв при схiдцях i всiх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та з шляхтичем вiн на радощах навiть поцiлувався), тепер виступив наперед i казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робiтники кинулись сповнити його волю, а вiн сам