Ольвія. Валентин ЧемерисЧитать онлайн книгу.
сам Тапур – син вождя Ора, внук вождя Ліка, правнук вождя Спіра, родич самого царя Спаргапіфа. Городяни ніби трохи заспокоїлись, і деякі – найцікавіші – бігали за місто дивитися на скіфський табір. Бігала – от дурна! – і вона. Бігала Ольвія, не підозрюючи, чого прийшов той знатний скіф.
її чомусь манило дивитися на скіфів, на пишне багате шатро із білої повсті. Віддалеки спостерігаючи за шатром, намагалася уявити, який він, Тапур?
На гострих сяючих наконечниках списів мають бунчуки Тапурового роду. Біля входу в шатро завмерли здоровані у шкіряних панцирах і шоломах, з сокирами у руках – відбірні воїни із особистого загону вождя. Є на що подивитися! Ну й скіфи, хоч і дикуни, а бач, як вождя свого виставляють… Цікаво, який він, їхній молодий вождь?
А далі трапилось те, від чого й досі не може оговтатися Ольвія. Скіфський вождь негадано прислав її батькові, архонту міста, багаті і щедрі дари. Двоє цибатих конюхів ледве втримували за вуздечку коня. Ні, не скіфської породи коня, хоч і непоказного на вид, але витривалого у степах, а дорогого чистокровного скакуна, придбаного скіфами десь в Азії. Вуздечка коня прикрашена золотими бляшками, спина покрита золотисто-жовтим шовковим покривалом, яке по краях теж було вцяцьковане золотими бляшками. За конем ішов старий чорнобородий з сивиною скіф у башлику і тримав у руках золоту чашу, що так і спалахувала на сонці жовтим полум'ям. А за ним цибав дебелий воїн у бронзовому шоломі й панцирі і на витягнених руках ніс дорогий меч у золотих піхвах, замикали цю незвичайну процесію два юнаки, котрі несли кожен по добрій в'язці хутра.
Замалим не все місто висипало дивитися на скіфські дари, городяни ахкали та охкали, цмокали в захопленні язиками, збуджено між собою перемовлялися.
– Слава богам, біда відійшла від міста!..
– Авжеж, коли б скіфи думали напасти на нас, то для чого б несли такі дари?
– Виявляється, кочовики не такі вже й злі люди.
– Але що вони забажають взамін своїх дарів?..
Скіфські посли забажали дочку грецького архонта.
Ще й заявили врочисто, що син вождя Ора, внук вождя Ліка, правнук вождя Спіра, родич самого царя Спаргапіфа непереможний і славний Тапур хоче взяти собі в жони дочку грецького архонта, що він, Тапур, обіцяє її берегти і що буде вона повелителькою кочових племен, а кочовики віднині підтримуватимуть із греками мир, дружбу і торгівлю. Коли ж грекам знадобиться воєнна сила, Тапур завжди пришле на поміч свої загони…
Родон, полегшено зітхнувши, що біда таки обминула місто, ожив, звеселів у душі, хоч виду й не подавав, що в нього гора з пліч звалилась і місто врятоване. Він чинно прийняв дари, поляскав коня по шиї і сам власноручно повів його містом за вуздечку. Сватів вдома прийняв як дорогих гостей, велів з льоху дістати найкращі вина, сам їм наливав у чаші вино, хвалив Тапура – який-бо він славний вождь, хвалив свою дочку – яка вона гарна, скромна, цнотлива і вихована, а захмелівши (він пив із тими степовиками, як рівний з рівними!), сам провів їх за околицю, і довго з ними прощався та обіймався, і запевняв їх у своїй дружбі,