Вода з каменю. Саксаул у пісках (збірник). Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
людні заклади.
– Усі?
– Для чого? Ті, де брудно. А брудно там, де збирається чернь. І хай його ексцеленція митрополит розпорядиться завтра припинити заняття в семінарії – хоча б на місяць. А питомців розігнати по селах. То звідти йде мор, до речі, всілякий…
– Дійте, – мовив губернатор. – А музика нехай грає, хай сьогодні ніхто ні про що не дізнається.
Галас за вікном стих, панство забавлялося.
Анну Кавецьку вів у полонезі легіонер без маски. Він заглядав їй в очі, закриті маскою, і шепотів про кохання віршем:
Tajemniczy ogień czuję,
Ogień, co duszę przejmuje.[24]
Анна зупинилася в танці, зняла з очей маску, відкинула хвилю каштанового волосся на плече.
– Ви говорите словами Северина Гощинського… – сказала, дивлячись мимо обличчя легіонера. – А чи знаєте такого його вірша: «Wy, obskurańci, wy, arystokraci, co zasłonieni, jak tarczą, purpurą»?..[25] Не знаєте… Проведіть мене до вуєчка, голова розболілася.
Коли закоханий легіонер відійшов, ображений, стримано кивнувши на прощання головою, Анна припала до плеча Уруського.
– Я не можу тут більше, вуєчку, їдьмо додому…
– Добре, доню, – зітхнув Уруський. – Вибач, я хотів тобі зробити приємність… щоб ти трохи розвіялася…
– Тут дуже тяжке повітря, голова болить…
– Їдемо, вже їдемо.
Юрба на чолі з Міхалом Сухоровським підійшла до театру. Біля входу стояли два жандарми, спиняли людей, вигукували:
– Не буде вистави, театр закритий!
Такого ніхто не сподівався, ця новина була нісенітною і зовсім неймовірною: гроші ж заплачені, і неділя – раз на тиждень!
– Що за ґранда? – вийшов на східці Сухоровський. – Хто наказав закривати театр і чому?
– А ти мовчи! – гаркнув на Сухоровського поліцай. – Мовчи, бо й до тебе доберемося, фраєре клепарівський! Фіглями театральними прикриваєшся!..
– Пане лямуре[26], – аж обм'як плечистий Міхал, – ви трохи нечемно розмовляєте зі мною… Що такого поганого клепарівці або льоншанівці наробили? Я, добродію, хлопець клявий, і руки в мене чисті… Але бльочки продані… Продані! – впер у поліцая блудний погляд. – Чому театр закритий?
– То не ваша справа – чому, – враз подобрів поліцай. – Сказано: у місті холера, і всі людні заклади закриваються…
– Брехня! – заревів натовп і посунув на поліцаїв. – Усі ресторації і касино аж гудуть! І театр для панів відкриєте, то тільки для нас ніч мала, щоб на вас справжня холера напала!
Сухоровський зовсім не хотів, щоб так сталося, але на нього напирала юрба, він уперся обома руками за одвірки, захищаючи служителів порядку, та натиску стримати не міг і, підім'явши поліцаїв, відчинив собою двері. Він ще переступив нещасних, а натовп цього вже зробити не зумів: топчучи й масакруючи тіла, увалювався в темний зал театру…
Пан Курковський відтранспортовував холерного мерця на заміський цвинтар, що біля Пелчинського ставу. За возом підбігав Ясьо із скрипкою під пахвою і зі сльозами
Таємничий вогонь відчуваю, вогонь, що душу проймає
Ви, обскуранти, ви, аристократи, що заслонились, мов щитом, пурпуром
Жандарм.